пізнаю його, так він змінився.
- А хіба він може бути радіоактивним? Адже після дня “Д” минуло стільки часу.
- Звичайно. Якщо радіоактивний порох потрапив у стратосферу, то дощ поверне
його на землю. І це буде катастрофа. Вода в нашій водонапірній башті
заразиться, пшениця, яку ти посіяв, також, і навіть ми, якщо потрапимо під цей
дощ. Через кілька місяців, а може й років, ми всі помремо. Це буде наша
повільна смерть.
Губи в мене пересохли від хвилювання. Я не уявляв собі цього; Як і всі в
Мальвілі, я жадав дощу, щоб він змочив землю й відродив на ній життя. І зовсім
не думав, що він, навпаки, через кілька місяців може довершити справу,
розпочату бомбою.
Повільна смерть - жахлива річ. Мене поймає страх. Я не вірю в сатану, однак,
якби вірив у нього, то мимоволі подумав би, що людина - це сатана!
- Треба всім зібратися, - гарячково провадить Тома, - і сказати людям, щоб
ніхто не виходив надвір, коли почнеться дощ.
- А вони вже зібралися, - впевнено кажу я. - У великій залі на месу.
- Тоді ходімо туди, - квапить мене Тома. - Швидше, поки не почався дощ!
Хоч мені зараз не до іронії, але я думаю про те, що Тома таким чином побуває на
месі. Він виходить. Я йду за ним і на сходах другого поверху згадую, що забув
про Пейссу, який у сусідній кімнаті чистить рушниці. Я повертаюся до нього,
коротко пояснюю йому ситуацію, й ми швидко біжимо вниз. Ідучи повз комору на
першому поверсі, я гукаю Мейссоньє, але ніде: не бачу його. Певне, Тома
випередив мене й забрав його а собою. Щодуху біжимо через двір, наближаємося до
великої зали в будиночку, заходимо, й Пейссу грюкає позад мене дверима.
Я зразу ж бачу, що зібралися всі, але розгублено рахую й перераховую присутніх.
Нараховую одинадцять душ, - на одного більше! - тоді ще раз рахую, поки
втямлюю, що одинадцятий - це Фюльбер.
Тома їх уже попередив, і всі дивляться на мене, бліді й мовчазні. Фюльбер,
зовсім блідий, стоїть спиною до вікон, а наші стільці, розставлені двома рядами
біля монастирського столу, повернуті до нього. Не знаю, хто додумався поставити
обабіч маленького портативного вівтаря дві великі свічки, вийняті з бра в
льоху, але це цілком слушна думка, бо надворі темніє з кожною хвилиною й до
зали сочиться таке тьмяне світло, наче настав кінець світу.
У першому ряду біля М’єтти є вільний стілець, але, вже зібравшись сісти на нього, я раптом помічаю,
що ліворуч від мене сидітиме Момо. Спрацьовує звичний рефлекс, і я сідаю в
другому ряду біля Мейссонье. Пейссу, який ішов слідом за мною, сідає біля М’єтти.
Я гадаю, що ми ще ніколи не були такі неуважні на месі, незважаючи на гарний
Фюльберів голос і читання молитви Жаке, який править йому за служку, бо наші
очі з тривогою втупилися у вікна за плечима душпастиря. І раптом по спині в
мене заструмів піт, яз жахом подумав: “А що буде зі скотиною? Нам вистачить
вина. А що питиме скотина, якщо вода в водонапірній башті заразиться? А якщо
радіоактивний пил разом з дощем проникне в глибини землі, хто може гарантувати,
що не буде: отруєно врожай?” Я дивуюся, що Тома ніколи не ділився зі мною
своїми побоюваннями. Я гадав, що єдина природна катастрофа, яка може нам тепер
загрожувати, - це посуха. Однак ніколи не уявляв, собі, що дощ, на який ми
чекали день у день, може принести нам смерть.
Мейссоньє повернув до мене голову, і я прочитав уйоро очах не стільки страх,
скільки подив. О, я добре розумію його! Хоча нам, селянам, доводиться нарікати
на погану погоду, наприклад, на дощовий червень, який гноїть наше сіно, проте
ми знаємо, що дощ - наш друг, він допомагає нам жити, без нього ми не мали б ні
хліба, ні фруктів, ні зелених лук, ні повноводих джерел. І раптом така
неймовірність: дощ може вбити те, що він плекає.
Очі Мейссонье знов прикипають до вікна. Я теж дивлюся туди. В це важко
повірити, однак надворі захмарилось що дужче. Оголений, почорнілий, з трьома
стовбурами дерев на верхівці, пагорб по той бік Рюлів скидається на Голгофу,
повиту сутінками. Тьмяне світло блідим пасмом вирізняє його контури на тлі
чорного неба. Сам пагорб також сіро-антрацитовий, але над ним скупчилися чорні
хмари, серед яких проглядають ледь світліші плями. Ця картина мовби
загіпнотизувала мене. Дивна річ, я не молюсь, не слухаю Фюльбера, але в моїй
свідомості виникає своєрідний зв’язок між тим, що я бачу, і його співом. Я забуваю про Фюльбера, про його
підступи, я чую лише його голос. Цей самозваний священик служить месу