Выбрать главу

бездоганно, повагом і з почуттям. В ній ідеться про те, що дві тисячі років
тому страх був такий самий, який ми відчуваємо зараз, прикипівши очима до
вікон.
Я певен, що піде дощ, бо хмари надто згустилися й пливуть дуже низько. Хвилини
ітягнутьея нескінченно довго. Він не квапиться! Чекати стає вже несила. Я
зиркаю на Мейссоньє, який сидить поряд мене, я бачу, як на його худорлявій шиї
ходить адамове яблуко. Шото стілець відсунутий трохи назад, і я бачу в профіль
Тома, який облизує пересохлі губи. Я певен, що не тільки в мене по спині
струмує піт і мокріють долоні, а й у всіх присутніх.
Я раптом вловлюю в поважному голосі Фюльбера якийсь розлад, якийсь трепет. Що
ж, у нас із ним є щось спільне. Мені кортить сказати йому про це. Хай би вже
скоріше пішов дощ, який помирив “би нас.
Однак, коли дощ, якого ми чекали, нарешті вперіщив, ми підстрибуємо, мов від
електричного розряду. Западає надзвичайно глибока тиша. Фюльберів голос ще
більше втрачає свою чарівність, стає хрипким і писклявим, але не змовкає. Дощ
періщить у шибки з такою люттю, з такою невгамовністю, що іноді забиває
Фюльберів голос, Та хоч яким приглушеним він здається, я не гублю його зовсім,
чіпляюся за нього, він- та нитка, за яку я тримаюсь у темряві. Бо в залі
потемніло, потемніло, як ніколи раніше, хоча обоє вікон білі від дощу. Зала
освітлюється лише двома великими свічками, полум’я яких тремтить від вітру, що проникає крізь щілини під дверима й у вікнах.
Фюльберова тінь на стіні здається надміру великою. Леза мечів і алебард, які

прикрашають стіну, тьмяно відсвічують. Дощ трохи вщухає, потім вікна освітлює
перша блискавка, на сході, за пагорком, гуркоче трім. Я добре знаю грози в
нашому краю - вони жахливі. Я боюся їх з дитинства. Вирісши, я навчився не
переборювати, а приховувати страх, який вони нагонили на мене. Сьогодні до
цього страху долучається ще й фізичне потрясіння, я насилу вгамовую хвилювання,
коли бачу блискавку, яка освітлює три стовбури дерев на верхівці пагорка, й
чекаю грому. Скажено завиває вітер. Це східний вітер. Він свистить,
провалюючись під напівзруйноване склепіння, де я хотів улаштувати собі кабінет,
без угаву розгойдує двері й вікна, свистить у скелі, жбурляє в шибки дощем,
наче тисячами списів. Здається, що ці списи от-от їх проб’ють. Фюльберові, мабуть, теж так здається, бо я помічаю, що він утягує голову в
плечі й підставляє вітрові спину. Однак у паузах між гуркотом грому я знову чую
його голос.
Я ховаю руки в кишені й весь напружуюсь. Блискавки спалахують дедалі
агресивніше. Грім більше не перекочується, а вибухає. Можна подумати, що
Мальвіль став мішенню, до якої лиховісно прицілюються блискавки, наче
артилерійські снаряди, які падають дедалі ближче до цілі. На чорному небі не
видно більше ні білих зигзагів, ні зламаних стріл, ні вогненних розчерків, але
час од часу в вікнах спалахує холодний сліпучий відблиск, після якого лунає
гучний сухий гуркіт, схожий на вибух снаряда. Вуха ледве витримують цей
пекельний гуркіт. Хочеться кудись забігти, втекти, сховатися. В хвилини
короткого грозового затишшя Фюльберів голос звучить так приглушено, він так
тремтить, що стає схожим на мерехтливе полум’я свічок. Я чую раптом глухий стогін і тільки за хвилину втямлюю, що то стогне
Момо, сховавши свою велику кудлату голову на грудях у Мену, яка затулила її
кістлявими руками.
Несподівано гроза відкочується, поволі замовкає, тимчасом як пориви вітру
набирають небаченої сили. Я намагаюсь трохи розслабитися. Дощ ллє як з відра.
Маленькі шибки залиті водою, наче оглядове скло в авто або корабельний
ілюмінатор, на який хлюпають хвилі. Хтось раптом штовхає мене ліктем. Це
Мейссоньє. Я обертаюся до нього. Мене вражав болісний рух адамового яблука на
його худій шиї, коли він щось мені каже, але я не вловлюю жодного звуку. Тоді я
нахиляюся, майже притуляю вухо до його рота й чую: “Тома хоче поговорити з
тобою”. Я підходжу до Тома й торкаюся його плеча. Він насилу розмикає стиснені
губи й каже мені: “Як тільки дощ перестане, я піду подивитися”. Я схвально
киваю головою й повергаюся на своє місце.
Обоє вікон і далі заливають потоки води, однак, дивна річ, вони здаються
світлішими, ніж раніше. Можна подумати, що нам світить дощова завіса. А за цією
завісою, крім білуватої товщі, не видно анічогісінько. В мене складається таке
враження, ніби невеличку долину Рюнів аж до нашого замку заповнила повінь і