підмиває скелю. З подивом помічаю, як з рук до рук у нас переходить склянка з
вином і тарілка з нарізаним хлібом. Бачу, як п’ють по черзі Тома й Мейссоньє, й нарешті втямлюю: вони, самі того не відаючи,
причащаються. Звичайно, їм приємно змочити собі пересохлий рот ковтком вина.
Але за хвилину вони також, мабуть, це зрозуміли й схаменулися, бо передають
мені склянку й тарілку з хлібом, навіть не торкнувшись його.
Я раптом помічаю, що біля мене стоїть Жаке. Він бачить моє зніяковіння й бере з
моїх рук тарілку. А коли я жадібно підношу до рота склянку, він нахиляється й
каже мені на вухо: “Залиш трохи мені”. Жаке попросив вчасно, я збирався випити
все вино. Коли я напився, він простяг мені тарілку, і, крім своєї скибки хліба,
я хапаю й скибки сусідів. Це чисто захисний рефлекс: я не хочу, щоб Фюльбер
знав, що двоє з нас відмовилися причащатись. Фюльбер цього не побачив, бо мене
затулила від його очей широка Фальвінина спина. Жаке дивиться на мене з наївним
осудом, але я знаю, що він мовчатиме.
Жаке повертається на своє місце. Фюльбер знов починає читати молитву, а Момо
після грозового затишшя більше не стогне й, проковтнувши своє причастя, знов
ховає голову на грудях у Мену. Дивно, але все тут здається мені таким рідним.
Ця велика зала, темряву якої трохи розсівають бліде світло з вікон і дві
велетенські свічки, навіває мені думку про склеп, у якому ми сидимо біля своїх
майбутніх домовин. На гарне чорне М’єттине волосся падає промінець світла, і я раптом зі щемом у серці усвідомлюю,
що її поява серед нас даремна, що М’єтта не відродить життя.
Меса закінчується, але злива не вщухає. Вікна здригаються під могутніми ударами
вітру, проте він не зміг їх відчинити, допоміг лише просочитися воді, яка
розлилася під стіною на вимощеній кахлями підлозі цілими калюжами. Мені раптом
спадає на думку попросити Тома, щоб він підніс до цих калюж лічильник Гейгера.
Але я зразу відкидаю цю думку, бо мені здається, що, коли я прискорю хід подій,
наслідок буде невтішний. Я добре розумію, що це - чистісінький забобон, але
иіддаюся йому. Повернувшись до Мену, спокійним голосом прошу її розпалити
вогонь. Зберігаю зовнішню гідність, опанувавши свій голос, але в душі відчуваю
повну знемогу.
Полум’я стріляє іскрами. Ми всі скупчилиcя біля вогню й мовчимо. За якусь хвилину я,
неспроможний більше терпіти цього мовчання, встаю й починаю ходити сюди й туди
по залі. Вікна буквально заливає дощем, і в мене складається враження, що
Мальвіль опинився у воді й зараз попливе, мов ковчег. Зі страху в голові в мене
з’являються шалені думки. Наприклад, мені хочеться зняти меча зі стіни й
якнайшвидше покласти всьому край, простромивши ним своє тіло, як римський
імператор.
Шквал вітру посилюється, й дощ раптом ущухає. Мабуть, я вже звик до лопотіння
дощу в шибках, бо коли воно змовкає, мене вражає раптова тиша. Я бачу, як
голови всіх повертаються разом до вікон, немовби вони належали одному тулубу.
Тома відходить від гурту й мовчить, навіть не глянувши в мій бік, наближається
до стільця, на якому залишив своє спорядження. Повільно накидає на себе
дощовика, старанно застібав йото, надіває великі захисні окуляри, шолом і
рукавиці. Відтак, узявши лічильник Гейгера й почепивши навушники, простує до
дверей. Великі окуляри, які загуляють майже все обличчя, роблять його схожим на
робота, котрий виконує свою функцію, зовсім не дбаючи про людей. Дощовик і
чоботи на ньому чорні.
Я приєднуюсь до гурту біля вогню, зливаюсь із ним, бо не можу залишатися на
самоті. Вогонь уже ледве жевріє, й ми щузшмося біля нього, повернувшись спиною
до дверей, якими має повернутись Тома й оголосите нам вирок. Момо сидить
навпроти матері й зиркає то на неї, то на мене. Не знаю, що викликають у йото
свідомостіслова “радіоактивний пил”. У всякому разі, він довіряє матері й мені
й тому має всі підстави боятися. Він блідий. Його чорні блискучі очі пильно
дивляться то на неї, то на мене, й він весь тремтить. Ми, дорослі, також
тремтіли б, якби не навчилися володіти собою.
Мої друзі не бліді, вони аж сірі. Мейссоньє й Пейссу сидять згорблені,
похнюпивши голови. За Пейссу сидить також Фюльбер, опустивши очі. Від цього
виснажене його обличчя зовсім утратило ознаки життя, й тепер він, як ніколи
раніше, скидається на труп, Фальвіна й Жаке ворушать губами, мабуть, моляться.
Пригнічений малюк Колон важко дихає. Одна тільки М’єтта здається безтурботною. Вона трохи хвилюється, проте не за себе, а за нас.