По черзі дарує нам підбадьорливі усмішки, які відбиваються від наших свинцевих
облич.
Вітер вщухає, й, оскільки ніхто не мовить жодного слова, западає гнітюча тиша.
Далі все відбувається дуже швидко. З грюкотом відчиняються двері великої зали,
й на порозі з’являється Тама, без шолома й окулярів. Він несамовито кричить тріумфальним
голосом:
- Нічого! Анічогісінько!
Ми всі разом кидаємося до дверей і ледве протискуємося в них. І саме в цю
хвилину знову починається дощ. Він ллє наче з відра, але нам байдуже! За
винятком Фюльбера, який сховався в ніші дверей башти (потім до нього
приєднуються Фальвіна й Мену), ми всі сміємося й викрикуємо під зливаю. Дощ
заливає нас, під ногами вилискують чорні кам’яні плити. Небо сіро-блакитне, подекуди блідо-рожеве. Вже цілих три шсяці не
було воно таким світлим. Нараз М’єтта скидає блузку й підставляє під дощ свій молодий торс, який ніколи не внав
бюстгалтера. Вона сміється, тупає ногами й ходить перевальцем, підкидаючи вгору
волосся. Я певен, ми також танцювали б, якби традиція перших чоловіків не
загинула. А що ми не танцюємо, то починаємо сперечатися.
- Ось побачиш, - кричить Пейссу, - наша пшениця тепер почне рости!
- Самого дощу замало, - відказує Мейссоньє. - Пшениці потрібна ще й сонце.
- Та сонця в тебе буде більше ніж треба! - кричить Пейссу. - Дощ примусить його
визирнути. Як ти та даєш, Жаке? - звертається він до парубка, ляснувши його по
плечу.
Жаке скиває толовою, шшляв, це правда, єоще обов’язково з’явиться, але не наважується відповісти йому такою ж фамільярністю.
- Час би вже! - озивається великий стрілець з лука. - Вже червень, а холоднеча,
наче в березні.
Дощ не вщухає. Після перших хвилин безумства ми всі ховаємося під накриття.
Тільки М’єтта танцює й виспівує, хоч з її вуст не зривається жоден звук, а за кілька
кроків від неї непорушно застиг Момо; він закинув голову назад, роззявив рота й
ловить нівки дощу, які заливають йому обличчя. Час од часу Мену кричить йому,
щоб він ішов геть, бо захворіє (даремно вона хвилюється - в нього залізне
здоров’я), а якщо не піде, то вона надає йому потиличників. Але Момо стоїть за
двадцять метрів від неї й позирає на звідний міст, через який він будь-коли
може накивати п’ятами, й, бувши певен, що мати не зможе покарати його, навіть не відповідає їй.
З насолодою хапає ротом цівки дощу, зиркаючи крадькома на голі М’єттині груди.
- Та дай йому спокій! - втручається Пейссу. - Нічого з ним не станеться! Не
кажу вже про те, що йому й справді слід би скупатися. Не хочу образити тебе,
Мену, але твій син тхне, як кнур. Він, бідолашний, псував мені настрій навіть
під час меси!
- Справа в тому, що я не можу сама помити його, - відповідає Мену. - Сам знаєш,
він занадто сильний.
- Хай йому біс! - вигукує Пейссу й зніяковіло замовкає, кидаючи погляд на
Фюльбера, з яким розмовляє Фальвіна про свого брата, ла-рокського шевця, й про
онуку Каті. - Тепер пригадую! Річ у тім, що цей нечупара не мився з того дня,
коли мене... - він збирався сказати “оглушили”, але вчасно схаменувся. На жаль,
усі ми зрозуміли. Жаке також. І його добродушне обличчя викликає співчуття.
- Йди сюди, Момо! - з безпорадною люттю гукає Мену.
- Ти не заженеш його доти, доки М’єтта прийматиме цей душ! - цілком розумно каже Мейссонье.
Ми всі, крім Мену, сміємося. Вона ж відчуває священний жах селянки перед
оголеним тілом. Міцно стискає губи, а потім каже:
- Все ж таки язичниця ця дівка, отак усім показує свої цицьки.
- Та облиш, - мовить Колен, - тут усі, крім Момо, бачили їх.
Кажучи це, Колен зухвало дивиться на Фюльбера. Але Фюльбер, якого цілком
поглинула Фальвіна, не чує нічого або вдає, що не чує. А коли на мене кидає
запитальний погляд Пейссу, я вирішую трохи прискорити розвиток подій і
поквапити від’їзд Фюльбера. Я гукаю М’єтті, щоб вона йшла до нас, і наказую Мену розвести великий вогонь у каміні.
“Чуєш, Мену, великий вогонь!” Та ви самі розумієте, що тепер вона не думатиме
про ощадливість, коли треба зігріти сина! М’єтта йде до нас, тримаючи в руці блузку, цілком безневинна в своїй грі
(помічаю, що Фюльбер не насмілюється ні осудити її, ні навіть глянути на неї).
Момо одразу ж ступає за нею до будиночка, втішаючи себе думкою, що побачить, як
вона розкладе блузку біля вогню в каміні. Що вона й робить. Ми всі в мокрому
одязі оточили М’єтту й також тулимося до цього пекельного вогню, а думки в наших головах
рояться також майжо пекельні.