М’єтта зиркає на мене й розстелює блузку на низенькому стільчику, бажаючи
звільнити собі руки, щоб розмовляти зі мною. Вона хоче закинути мені докір,
тому відводить мене вбік. Я ступаю за нею. Починається мімічна розмова про те,
що вона приберегла для мене стільця біля себе лід час меси й добре бачила
(пальцем показує навколо ока), що в останню мить я втік у другий ряд (помах
руки, яка зображує рибу, що в останню хвилину змінює напрямок).
Я заспокоюю її. Я втік не через неї, а через Момо, а вона знає добре чому. М’єтта погоджується, що Момо справді... (великим і вказівним пальцями стискає
собі носа). М’єтта дивується з цього. Я розповідаю їй про труднощі, на які ми наштовхуємося,
коли хочемо його помитш М’єтта слухає мене уважно, навіть сміється. Нараз вона стає переді мною, взявшись
у боки й з рішучим виглядом дохитуючи головою, каже мені, що віднині сама
митиме Момо.
Потім Мену нишком запитує мене, чи не повинна вона дати “гостям” щось
перекусити. Я відповідаю їй, що краще почекати від’їзду священика, а поки що хай вона загорне Фюльберові круглого пирога й
кілограм масла для ла-рокців.
Увесь Мальвіль зібрався в надбрамній башті, коли Фюльбер, скориставшись тим, що
дощ перестав, осідлав у дорогу свого сірого віслюка. Прощання відбувається з
повними відтінками. Мейссонье й Тома холодні, як крижина. Колен - на грані
зухвальства. Я теж у великому напруженні, але намагаюся триматися невимушено.
Тільки щиросердні наші дві бабусі й поки що Пейссу та Жаке. М’єтта не підходить, а Фюльбер вдає, що забув про неї. Вона за двадцять кроків
від нас веде запеклу суперечку з Момо. А що вона стоїть до мене спиною, я не
можу бачити її міміки, але те, що вона говорить, очевидно, викликає в Момо
затятий протест. Однак він не перериває розмову, яка йому не до вподоби, що
зробив би з матір’ю або мною. Він прикипів до землі перед нею, наче зачарований, і мені здається,
що його заперечення потроху згасають і вже повторюються не так часто.
Люб’язно усміхаючись, я віддаю Фюльберові затвор від його рушниці. Він ставить його
на місце й закидає рушницю за плече. Фюльбер не втратив спокою й гідності. Перш
ніж сісти на віслюка, він каже мені із зітханням, що пристає на умови, які я
ввсунув, даруючи корову ла-рокській парафії, хоч і вважає їх надто жорстокими.
Я відповідаю йому, що це не моя забаганка, але він сприймає цю заяву із
скептицизмом, який, коли добре подумати, зовсім не дивує мене, бо Фюльбер
тільки-но пристав на мої умови, не порадившись зі своєю паствою. Я не наважуюся
сказати - зі своїми співгромадянами, бо він вів мову від імені парафії, а не
від громади. Безперечно, в Ла-Році вій вирішує все сам і наділяє мене такою
самою владою тут.
Відтак Фюльбер виголошує невеличку промову про цілком очевидний
провіденціальний характер дощу, який приніс нам порятунок тоді, коли ми чекали
загибелі. Промовляючи, він простягає вперед обидві руки й махає ними знизу
вгору - цей жест дуже не подобався мені в Павла VI, а в Фюльбера він взагалі
виглядає карикатурно. Час од часу він зиркає на нас гарними косими очима. Він
запам’ятав наше ставлення до нього й нічого не забуде.
Скінчивши промову й закликавши нас молитися, він нагадує, що має намір прислати
нам вікарія, потім благословляє нас і рушає. Колен негайно зачиняє за ним
важку, ковану браму, зухвало грюкаючи нею. Я ворушу язиком, не вимовляючи
жодного слова. До речі, я не встигаю щось сказати, бо Мену схвильовано
бурмоче:
- А де Момо?
- Не турбуйся, він не загубився, - каже Пейссу. - Але справді - де ж віл може
бути?
- Тільки-но я бачив, як він сперечався з М’єттю біля “Материнства”, - втручаюся я в їхню розмову.
І вже Мену в “Материнстві” гукає:
- Момо! Момо! Але там нема нікого.
- О, я пригадую тепер, - каже Колен, - твій Момо, здається, побіг з М’єттою до звідного моста. Вони трималися за руки. Наче діти.
- Ох, боже між! - вигукує Мену.
Вона також зривається бігти, й ми, заінтриговані, сміючись, біжимо за нею. Й
через те, що все-таки ми любимо Момо, ділимося на групки й починаємо обшук у
замку: хто йде до льоху, хто - на перший поверх будиночка. Раптом я згадую про
М’єттині плани й скрикую:
- Ходімо, Мену! Я зараз покажу тобі, де твій син!
Я веду її до головної башти. Всі йдуть за нами, й, перетнувши на другому
поверсі широку площадку сходів, я зупиняюся біля дверей ванної кімнати,
намагаюся їх відчинити, але вони замкнуті. Я б’ю кулаком у важкі дубові двері.
- Момо, ти там?
- А дамеспо адибо! - відгукується голос Момо.