- Він з М’єттою? - кажу я - Мабуть, не скоро вийде звідти.
- А що вона йому робить? Що вона йому робить? - занепокоєно кричить Мену.
- В усякому разі, - озивається Пейеєу, - вона нічого поганого йому не робить.
Вія голосно регоче, ляскає Жаке по спині й себе по стегнах. І всі наслідують
його приклад. Дивна річ, вони зовсім не відчувають ревнощів до Момо. Момо -
мешканець Мальвіля, не слід про це забувати. Він становить з нами єдине ціле.
Хоч й недоумкуватий трохи, але він наш.
- Вона купає його, - кажу я. - Вона казала мені, що це зробить.
- Ти мав би мене попередити, - а докором мовить Мену, - Я краще його пильнувала
б.
Ми викрикуємо, що вона не стане на заваді М’єтті. Адже Момо тхне, як цап! Усі від того вигражкгь, якщо М’єтта скупає його! Не кажучи вже про те, що він ризикує захворіти! А воші!
- В Момо ніколи не було вошей, - роздратовано відповідає Мену.
Та нікого не переконує своїм обманом. Вона, маленька й бліда, походжає то сюди,
то туди перед дверима, паче курка, що загубила курча. Не зважується в нашій
присутності ні кликати Момо, ні стукати в двері. А втім, надто добре знає, що
він відповість.
- Ох, ці чужинці! - гнівно провадить вона далі. - Першого ж дня я подумала, що
від них нічого доброго не можна сподіватися. Все ж таки християнам невжиточно
під одним дахом з дикунами.
Фальвіна покірно вислуховує ці слова. Вона певна, що вони адресуються саме їй.
Жаке - парубок, Мену не каже йому нічого. М’єтта терпляча. А бідоласі Фальвіні перепадає за всіх.
- Чужинці! - суворо кажу я. - Звідки ти взяла це? Фальвіна ж твоя троюрідна
сестра!
- Нічого собі сестра! - каже Мену, зціливши зуби.
- Ти теж гарна, якщо ти така, - мовлю я діалектом, - Іди краще по чисту білизну
для Момо. Й могла б йому Дати інші штани, бо ці вже суцільне дрантя.
Коли нарешті двері ванної кімнати відчинилися, Колен покликав мене, щоб я йшов
помилуватися дивом.
Момо сидить на сплетеному з лози стільчику в халаті з голубими й жовтими
візерунками, якого я купив напередодні дня події. З веселими очима, усмішкою до
вух Момо весь сяє, а М’єтта стоїть позаду нього й милується справою своїх рук. Момо не впізнати.
Обличчя в нього грає різними барвами, поголений, підстрижений і причесаний, він
поважно сидить на своєму троні, пахнучи парфумами, наче куртизанка, бо М’єтта вилила на нього решту з пляшечки “Шанелі”, яку Біргітта забула в шафі.
Трохи перегодя я веду дуже важливу розмову в своїй кімнаті з Пейссу та Коленом,
потім вони мене залишають і йдуть поблукати в Рюнах. Мабуть, Пейссу плекає
безрозсудну надію, що одразу ж після дощу зійде пшениця. А може, це інстинкт
хлібороба, який після грози просто йде оглянути свої поля. А я чимчикую до
великої зали. Дощ і від’їзд Фюльбера підняли в мене настрій, і я йду до Мену, насвистуючи. Вона сама в
залі, я бачу лише її спину, бо вона зігнулася над якимось банячком.
- Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?
Вона відповідає, не дивлячись на мене:
- Потім побачиш.
Відтак обертається, скрикує, й очі в неї наливаються слізьми.
- Я прийняла тебе за твого дядька!
Я схвильовано дивлюся на неї.
- Він так само, - каже Мену, - входив до кімнати, насвистуючи, й запитував:
“Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?” В тебе такий самий голос. Це мені щось
нагадало, - провадить вона далі, - Річ у тім, Емманюелю, що твій дядько був
веселун. Закоханою в життя людиною. Так само, як і ти. Навіть трохи більше, -
додає Мену, згадуючи, що на старість вона стала доброчесною й
женоненависницею.
- Годі тобі, - кажу я, розгадуючи її думки. - Ти не зненавидиш М’єтту тільки за те, що вона помила твого сина. Вона ж не забрала його в тебе.
Вона тобі його лише обшкребла.
- Еге ж, еге ж, - бурмоче Мену.
Раптом мені стає дуже приємно, що Мену повела зі мною мову про дядька й
порівняла мене з ним. А що вже цілий місяць я часто картаю її за те, що вона
цькує Фальвіну, - а це мені здається надмірним, - то зараз усміхаюся їй. Її
вражає моя усмішка, Й вона одвертається від мене. Ця стара таки має серце, хоч
воно в неї сховане десь дуже глибоко.
- Емманюелю, - каже Мену перегодя, - чи можу запитати тебе, чому ти не захотів
сповідатися? Все-таки від сповіді стає легше. Вона очищає.
Я й не гадав, що сьогоднішнього вечора матиму з Мену дискусію на релігійну
тему. Стаю перед вогнем, тримаючи руки в кишенях. Сьогодні день був
незвичайний. Я досі ходжу в “жалобному костюмі”. Почуваю себе майже так само
гідно, як Фюльбер.
- Мену, чи можу я також запитати тебе про деякі речі?
- Авжеж, - відповідає вона, - ти ж знаєш, що ми не соромимося одне одного.
Мену пильно міряє мене поглядом з ніг до голови, тримаючи в руці ополоника.
Вона справді дуже крихітна. Аж занадто. Зате який у неї погляд! Гострий,
проникливий, невгамовний!
- Мену, коли ти сповідалася, чи сказала Фюльберові, то іноді буваєш
несправедлива до Фальвіни?
- Я?! - обурено вигукує вона. - Я несправедлива до Фальвіни? Як це розуміти? Це
вже переходить усілякі межі! Я щодень вимолюю в господа собі місце в раю,
терплячи оцю копицю, - вона зиркає на мене й, ніби раптом засоромившись,
провадить далі: - Еге ж, я несправедлива, але не до Фальвіни, а до Момо! З ним
поводжуся підло! Весь час гримаю на нього, псую йому шиття. І бідоласі в такому
віці навіть стусанів даю! Мені докоряє сумління, хоч я й розповіла про це
Фюльберові, - й суворо додає: - Таке не прощається.
Я сміюсь.
- Чому ти смієшся? - роздратовано запитує вона.
Але цієї миті до великої зали входять дебелий Пейссу і Колен, і їхній прихід
завадив мені відповісти їй. А шкода. Однак при нагоді я скажу Мену, що сповідь
не дуже очистила її.
Цього ж вечора, коли ми гуртом повечеряли й заспокоїлися після від’їзду нашого гостя, біля каміна відбулися збори.
По першому питанню приймаємо ухвалу: в жодному разі не пускати до себе вікарія,
якого нам призначить Фюльбер. Другим питанням на наших зборах були вибори. За
пропозицією Пейссу й Колена мене одностайно обрали мальвільським абатом.