Князь Іреней відчував глибоку потребу мати при собі майстра Абрагама як живодайну основу всієї двірської машини. Але всі його намагання повернути майстра Абрагама були марні. І аж після тієї фатальної прогулянки, коли князь Іреней утратив свої володіння і влаштував той химерний двір у Зіггартсвайлері, майстер Абрагам знову знайшовся, бо й справді сприятливішої нагоди годі було й придумати. Адже крім того, що
(М.п. д.) тієї незабутньої події, що, як люблять висловлюватись глибокомудрі біографи, стала етапною в моєму житті.
О читачі! Юнаки, чоловіки й жінки, під шкірою в яких б'ється чутливе серце, – якщо ви розумієтесь на чеснотах, якщо визнаєте ті солодкі зв'язки, що ними нас обплутала природа, то ви зрозумієте мене й полюбите!
День був спекотний, і я проспав його під грубою. Та ось почало смеркати, і в господареве вікно війнув прохолодний вітерець. Я прокинувся, випростав груди, і їх заполонило невимовне почуття, болюче й радісне водночас, почуття, від якого в душі прокидаються найсолодші сподівання. Опанований тими сподіваннями, я підвівся і зробив граційний, промовистий рух – як кажуть люди з холодним серцем, дугою вигнув спину. Мені закортіло надвір, на волю, на лоно природи, тож я вибрався на дах і почав прогулюватись там, осяяний призахідним сонцем. Аж ось я почув якісь звуки, що долинали з горища, – такі ніжні й приємні, такі знайомі й знадливі; щось невідоме з непереборною силою тягло мене вниз. Я залишив прекрасну природу і крізь невеличке слухове віконце проліз на горище.
Скочивши з віконця додолу, я відразу ж помітив велику, гарну білу кішку в чорних плямах, що зручно сиділа собі на задніх лапах. Це вона виводила ту дивовижну закличну пісню. Тільки-но я опинився на горищі, вона швидко зміряла мене пильним, допитливим поглядом. Я миттю вмостився навпроти неї і, скоряючись внутрішньому потягові, спробував підспівувати їй. Пісня, мушу сам визнати, вдалась мені понад усяку міру, і від тієї хвилини – зазначу це для психологів, що вивчатимуть мене і моє життя, – в моєму серці з'явилась віра в свій музичний хист, а одночасно з тією вірою, мабуть, і самий хист. Плямиста кішка, придивившись до мене ще пильніше й уважніше, раптом замовкла і одним величезним скоком метнулась до мене. Не сподіваючись від неї нічого доброго, я вистромив пазурі, але тієї миті з очей у кішки бризнули рясні сльози, і вона заволала:
– Сину! О сину мій! Ходи сюди! Швидше ходи в мої лапи! – І, палко обійнявши мене й пригорнувши до своїх грудей, вона повела далі: – Так, ти справді мій син, мій ласкавий син, якого я породила не в надто великих муках!
Я був схвильований до глибини душі, і вже саме те хвилювання мало переконати мене, що плямиста кішка справді моя мати, але все-таки я спитав, чи вона цілком певна цього.
– О, ця подібність! Ці очі, ці риси обличчя, ці вуса, це хутро – все мені нагадує того зрадливого, того невдячного, що покинув мене! Ти викапаний батечко, любий Муре, – бо тебе ж звуть Муром, правда? – а проте я сподіваюся, що разом із батьковою вродою ти успадкував лагіднішу вдачу й доброзвичайність своєї матері Міни. Твій батько мав дуже вишукані манери, чоло його було позначене печаттю промовистої гідності, в зелених очах світився глибокий розум, а на устах часто грала весела усмішка. Ці тілесні принади, а також його кмітливість і дивовижна зграбність на ловах мишей скорили моє серце. Але скоро виявилась його жорстока, тиранічна вдача, яку він до часу так уміло приховував. З жахом вимовляю я ці слова! Тільки-но ти народився, як твій батько відчув згубне бажання з'їсти тебе разом із твоїми братами й сестрами.