Малюк Цахес

– Що ви сказали? – вигукнув господар і зареготав. – Що ви сказали? Кіт?

– Не відмагайтесь, – повів далі професор, – не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.

– Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.

– Невже? – протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що його вкрав у мене Понто, й заходився читати:

ПОРИВАННЯ ДО ВИСОКОГО

Що за чуття мені хвилюють груди,
Чом весь я – трепет і щемка напруга?
Чи вабить до стрибка мене потуга,
Що притаманна генієві всюди?

Що це, в чім суть чуттів? Облуди,
Надії й глуму зблиск, тоненька смуга?
Чи настрої мої – це їх заслуга?
Чом серця жар мого тривога студить?

Мені ввижаються краї казкові,
Я сам не свій ходжу, як в сні німому,
Та тільки подих я весни зачую,

Як скину в мить одну важкі окови.
Вгадаю здобич у гіллі густому
И – о радосте! – за крильце уполюю!

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, – хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох – професор та господар – візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.

– Га-га-га! – гримів він на цілу кімнату. – Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?

Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:

ГЛОСА

Людний шлях кохання має,
Дружба ходить одинцем.
Всіх кохання опадає —
Дружбу сам шукай тихцем.

Скрізь, куди піду, спіткаю
Муки й пристрасті сваволю,
Чи звикать душі до болю,
Чи до втіхи – сам не знаю.
Сам себе водно питаю.
Чи я сню, чи все це в яві?
Для чуття, що серце крає,
Всі слова бліді і мляві.
На даху чи на галяві
Людний шлях кохання має!

Та мої глибокі рани,
Що лишило іх кохання,
Заживуть, і до світання
Скину з себе всі кайдани.
Не навік кохання дане,
Примх його мені доволі —
Я ж не раб, кінець кінцем!
Краще бути вже на волі,
З пуделем під піччю долі.
Дружба ходить одинцем!

Та я знаю…

– Ні, – перебив господар у цьому місці декламацію професора, – ні, друже мій, мені таки справді уривається з вами терпець: ви самі чи якийсь інший жартун склали задля розваги вірші від імені кота, та ще й нібито від імені мого ласкавого Мура, й морочите мене цілий ранок. Зрештою, жарт непоганий, а особливо він сподобався б Крейслерові, – той, мабуть, не пропустив би нагоди влаштувати з цього всього гарненьке парфорсне полювання, в якому кінець кінцем ви самі могли б опинитися в ролі зацькованої дичини. А тепер киньте свій дотепний маскарад і скажіть мені відверто і ясно, яка ж, власне, мета цього вашого дивного жарту?