Професор згорнув зшиток, поважно глянув у вічі господареві і сказав:
– Ці аркуші приніс мені кілька днів тому мій пудель Понто, що, як вам відомо, приятелює з вашим котом Муром. Щоправда, приніс у зубах, як звик носити і все інше, а проте поклав їх мені цілі-цілісінькі на коліна, виразно даючи навздогад, що приніс рукопис не від когось іншого, а від свого приятеля Мура. Коли я почав гортати зшиток, мені відразу впало в око незвичайне, дуже своєрідне письмо, а коли я ще й прочитав кілька рядків, мені раптом, сам не знаю, яким дивом, сяйнула химерна думка, що все це міг написати сам Мур. Хоч скільки переконував мене розум і певний життєвий досвід, який ми всі мимоволі здобуваємо і який, зрештою, і є той самий розум, – хоч скільки, кажу, переконував мене розум, що ця думка безглузда, що коти не можуть писати, а тим паче складати вірші, я ніяк не міг її спекатись і тому вирішив постежити за вашим котом. Знаючи від Понто, що Мур часто бавить час на вашому горищі, я виліз до себе на горище і зняв кілька черепичин, щоб можна було заглянути у ваше слухове віконце. І що ж я побачив? Слухайте й дивуйтеся! В найдальшому кутку горища сидить ваш кіт! Сидить, випроставшись за столиком, на якому розкладено письмове приладдя та папір, і поводиться вкрай дивно: то потре лоба чи потилицю, то проведе лапою по писку, тоді вмочить перо, попише, перестане, знов попише, перечитає написане і замурчить, заворкоче з задоволення, – мені аж на друге горище чутно. А навколо лежать книжки, я бачив зі спинок, що вони взяті з вашої бібліотеки.
– Отуди к бісу! – вигукнув господар. – Ану гляну, чи всі мої книжки на місці.
З цими словами він підвівся й підійшов до книжкової шафи. Помітивши мене там, він вражено витріщив очі й відступив назад на цілих три кроки.
– Ось бачите, майстре! Ви гадали, що цей шельма покірно сидить у передпокої, де ви його зачинили, а він прокрався в книжкову шафу, мабуть, щоб почитати щось або – ще ймовірніше – щоб підслухати нашу розмову. Тепер він чув усе, що ми говорили, отже, матиметься на бачності.
– Коте, – почав господар, не зводячи з мене враженого погляду, – коте, коли б я знав, що ти цілком зрадив свою правдиву котячу натуру і дійсно взявся ліпити такі ганебні вірші, як оце читав професор, коли б я міг повірити, що тобі опановувати науки приємніше, ніж ловити мишей, то добре нам'яв би тобі вуха або навіть…
Мене опанував невимовний страх, я заплющив очі й удав, що сплю.
– Але ж ні, ні, – повів далі господар, – гляньте-но, професоре, як безтурботно спить мій чесний кіт, і самі скажіть, чи на його простодушному писку видно бодай натяк на те, що він здатен на такі дивовижні потаємні витівки, в яких ви його звинувачуєте? Муре! Чуєш, Муре!
Так покликав мене господар. Я відразу відповів йому звичайним своїм «мур-мур», розплющив очі, підвівся і якнайграційніше вигнув спину.
Професор люто шпурнув мені в голову рукопис, але я вдав (як підказала мені природжена хитрість), ніби сприйняв його вчинок як заклик до гри, й заходився, підстрибуючи та пританцьовуючи, шарпати й підкидати аркуші так, що з них аж клапті полетіли.
– Ну от, – мовив господар, – тепер ви переконались, професоре, що не маєте слушності й що ваш Понто набрехав вам. Ви тільки гляньте, як Мур шматує вірші, – хто з поетів зміг би так поставитись до свого рукопису?
– Я вас застеріг, майстре, а ви робіть як знаєте, – мовив професор і вийшов з кімнати.
Я подумав, що буря минулась, та як же я помилився! Господар, на превеликий мій жаль, повстав проти моїх наукових студій, і хоч він удав, ніби зовсім не повірив професоровим словам, я невдовзі переконався, що він стежить за кожним моїм кроком, старанно замикає книжкову шафу, позбавляючи мене доступу до своєї бібліотеки, й зовсім не хоче, щоб я розташовувавсь, як не раз бувало, серед паперів на його письмовому столі.
Так горе й турботи затьмарили мою ранню молодість. Що може бути гірше й болючіше для генія, ніж бачити себе невизнаним, навіть осміяним, що може завдати великій душі більшої прикрості, ніж перепони там, де вона сподівається зустріти саме лише сприяння! Та чим тяжчий утиск, тим могутніша сила опору, чим дужче натягнена тятива, тим далі полетить стріла! Мене позбавлено доступу до книжок, – що ж, тим вільніше творив мій власний розум, черпаючи сили в самому собі.
Сумний і пригнічений, я в ту пору багато днів і ночей провів у льохах нашого будинку, де було наставлено чимало мишачих пасток і де збиралися коти різного віку й становища.