Як розповідав Крейслер, у його родині завжди говорили про пана Ліскова з великою пошаною. Називали його найздібнішим з усіх митцем і шкодували тільки, що своїми безглуздими примхами та шаленими витівками він кожного відлякує від себе. Як великим щастям, часом хвалився той чи той, що пан Лісков навідувався до нього, натягав нові струни на фортепіано й настроював його. Але й про його фантастичні витівки також багато розповідали, і ті розповіді справили на малого Йоганнеса таке враження, що він, ще не знаючи майстра, склав собі про нього цілком певне уявлення. Він прагнув побачити його, і коли дядько якось сказав, що пан Лісков, мабуть, прийде полагодити старе фортепіано, щоранку питав, коли той нарешті з'явиться. Ця хлопцева цікавість до незнайомого органного майстра перейшла в найглибшу святобливу пошану, коли він у соборі, куди дядько ходив не часто, вперше почув могутні звуки великого, чудового органа і коли дядько сказав, що той прегарний інструмент зробив не хто інший, як пан Абрагам Лісков. Від тієї миті зник той образ пана Ліскова, який Йоганнес створив у своїй уяві, а на його місці постав зовсім інший. На думку хлопця, пан Лісков мав бути високим, показним і вродливим чоловіком з чистим, дзвінким голосом, а насамперед він мав носити сливового кольору сурдут із широкими золотими галунами, якого носив його хрещений батько, радник комерції, – а до розкішного вбрання свого хрещеного батька малий Йоганнес ставився з найбільшою повагою.
Одного дня, коли дядько з Йоганнесом стояли біля відчиненого вікна, вулицею швидко промчав маленький, худорлявий чоловік у ясно-зеленому сукняному каптані, широкі закавраші якого дивно метлялись на вітрі. На щедро напудрованій перуці войовниче здіймався трикутний капелюшок, а на спині метлялась надто довга кіска. Він ступав так твердо, що бруківка під ним аж гула, і за кожним другим кроком ще й пристукував довгою іспанською паличкою, яку тримав у руці. Поминаючи вікно, чоловік пронизав дядька поглядом чорних, мов смола, блискучих очей, але не відповів на його вітання. По всьому тілі в малого Йоганнеса пройшов холодний дріж, і водночас йому здалося, що треба посміятися з того чоловіка, і він тільки тому не сміявся, що йому здавило щось груди.
– Це пан Лісков, – мовив дядько.
– Так я й гадав, – відповів Йоганнес, і, може, то була й правда.
Пан Лісков не був високим, показним чоловіком, він не носив сливового кольору сурдута з золотими галунами, як Йоганнесів хрещений батько, радник комерції, та хоч як дивно, хоч як неймовірно, але пан Лісков виявився саме таким, яким хлопець уявляв собі його до того, як почув орган у соборі. Не встиг ще Йоганнес отямитись від свого враження, схожого на раптовий переляк, як пан Лісков зненацька спинився, повернув назад, твердо вистукуючи підборами по бруківці, підійшов до вікна, низько вклонився дядькові й побіг далі, голосно сміючись.
– Хіба ж так личить, – мовив дядько, – хіба ж так личить поводитись поважній людині, тямущій у науках, привілейованому органному майстрові, зараховуваному за його хист до митців, що їм закони князівства дозволяють носити шпагу? Хіба ж не здасться будь-кому, що він із самого ранку добре заглянув до чарки або втік із божевільні? Але я знаю, тепер він неодмінно прийде й полагодить фортепіано.
Дядько не помилився. Пан Лісков прийшов другого ж таки дня, проте, замість лагодити фортепіано, захотів, щоб малий Йоганнес щось йому заграв. Хлопця посадовили на стілець, підклавши кілька книжок, пан Лісков став навпроти нього, біля вужчого кінця фортепіано, сперся обома руками на інструмент і втупився в обличчя малого, від чого той так бентежився, що без кінця спотикався на менуетах і аріях зі старого нотного зшитка. Міна в пана Ліскова була поважна, та раптом хлопець пірнув униз і опинився під фортепіано, а органний майстер, що одним махом вибив йому стільчика з-під ніг, зайшовся гучним сміхом. Засоромлений хлопець видобувся на світ божий, та пан Лісков уже сів на його місце біля фортепіано, витяг молоток і заходився так немилосердно стукати по інструментові, наче хотів розбити його вдрузки.