– Чи ви здуріли, пане Лісков? – закричав дядько. А малий Йоганнес, вкрай обурений поведінкою органного майстра, в нестямі схопився за деку інструмента і з усієї сили зачинив її. Якби пан Лісков не відсахнувся, та дека тріснула б його по голові. Хлопець вигукнув:
– Ой, любий дядьку, це не той вправний майстер, що зробив чудовий орган, не може бути, що це він, це якийсь дурний чоловік, що поводиться, як невихована дитина!
Дядька здивувала небожева зухвалість, а пан Лісков, змірявши його довгим пильним поглядом, мовив:
– А він у вас цікавий чоловік!
Потім тихо й обережно підняв деку фортепіано, витяг свій інструмент і взявся до роботи, яку й закінчив годин через дві, так і не вимовивши більше жодного слова.
Від тієї хвилини органний майстер почав виказувати хлопцеві особливу прихильність. Він приходив до них майже щодня і невдовзі знайшов спосіб прихилити до себе хлопця, відкривши перед ним новий, строкатий світ, де жвавий хлоп'ячий розум міг виявляти себе відважніше й вільніше. Гірше було те, що Лісков, особливо коли Йоганнес уже підріс, спонукав його до різних химерних витівок, які часто зачіпали й самого дядька, обмежений розум і кумедні звички якого давали, щоправда, для цього достатньо підстав. Певне одне, що коли Крейслер нарікає на безрадісну самоту, в якій минули його хлоп'ячі роки, коли він каже, що саме ті часи спричинились до душевної роздвоєності, яка його часто так мучить, то, мабуть, найдужче вплинули на це його стосунки з дядьком. Він не міг поважати людину, що здавалась йому смішною і своїм виглядом, і своїми вчинками, хоч вона й мала заміняти хлопцеві батька.
Лісков хотів цілком перетягти хлопця на свій бік і домігся б свого, якби проти цього не повстала шляхетна Йоганнесова натура. Проникливий розум, здатність до глибоких почуттів, дивовижна вразливість – усіх цих чудових прикмет не можна було не побачити в органного майстра. Але те, що звичайно називають гумором, було в нього не тим рідкісним, прекрасним настроєм душі, який походить від глибокого знання життя в усіх його проявах і від зіставлення суперечливих засад, а тільки гострим відчуттям недоречного в поєднанні з хистом відтворювати його в житті і необхідністю брати до уваги свою власну химерну зовнішність. Це й стало джерелом нещадного глуму, що так і струменів з Ліскова, тієї зловтіхи, з якою він невтомно, аж до найдальших закутків переслідував усе, що вважав недоречним. Якраз це зловтішне висміювання ранило чутливу хлопцеву душу й заважало їхнім теплішим взаєминам, яких домагався старший приятель, що справді щиро, по-батьківському полюбив хлопця. Проте не можна заперечити й іншого: що дивакуватий органний майстер був ніби створений для того, щоб плекати паросток справжнього гумору, який проклюнувся в душі хлопця, бо він пишно ріс і дозрівав.
Пан Лісков любив розповідати Йоганнесові про його батька, який був найближчим приятелем його юності, не на користь дядькові-вихователеві, що ніби відступав у затінок, тим часом як його брат поставав у сонячному сяйві. Так одного дня органний майстер почав вихваляти незвичайне музичне чуття Йоганнесового батька і висміював хибний метод дядька, з допомогою якого той намагався втовкмачити небожеві перші засади музики. Йоганнес, чия душа була переповнена думками про того, хто був йому найближчою людиною і кого він ніколи не знав, ладен був слухати без кінця. Та зненацька Лісков замовк і, ніби йому сяйнула якась глибока думка, втупився в підлогу.
– Що з вами, майстре? – спитав хлопець. – Що вас так схвилювало?
Лісков здригнувся, наче прокинувся зі сну, і, усміхаючись, сказав:
– Ти ще пам'ятаєш, Йоганнесе, як я вибив у тебе з-під ніг ослінчика і ти полетів під фортепіано, коли дядько звелів тобі грати огидні муркі та менуети?
– Ох, – зітхнув Йоганнес, – про те, як я вас побачив уперше, мені не хочеться й згадувати. Скривдили дитину, та й раді.
– А дитина, – підхопив Лісков, – у відповідь також повелася не вельми чемно. І все ж таки я тоді нізащо б не повірив, що в тобі таїться такий музичний хист. Тому, синку, зроби мені приємність і заграй порядний хорал на паперовому органі. А я тобі надиматиму міхи.
Ми забули сказати, що Лісков дуже любив робити всілякі дивовижні іграшки й неабияк тішив ними Йоганнеса. Ще як той був зовсім малий, Лісков щоразу, коли приходив, дарував йому щось незвичайне.
То хлопець, бувало, отримає від майстра яблуко, що відразу розсипається на шматки, тільки-но з нього знімеш шкірку, то пиріжок якоїсь химерної форми; коли він підріс, Лісков почав розважати його різними приголомшливими штуками з природної магії, а юнаком Йоганнес уже допомагав йому будувати оптичні машини, варити симпатичне чорнило тощо. Але найдовершенішим з усіх тих механічних витворів, що їх майстер зладив для Йоганнеса, був маленький орган з вісьмома закритими вгорі трубами, виготовленими з картону на взірець того славетного старовинного органа, який зробив майстер сімнадцятого сторіччя Євгеніус Каспаріні і який стоїть тепер в імператорській кунсткамері у Відні. Дивовижний орган Ліскова мав звук незрівнянної сили й краси, і Йоганнес ще й тепер каже, що, граючи на ньому, він кожного разу відчував глибоке хвилювання й що під час гри його завжди осявали світлі, щиро побожні церковні мелодії.