Хтось легенько вдарив Крейслера по плечі, і він отямився від своїх марень. Перед ним стояв абат і привітно дивився на нього.
– Правда ж, – почав абат, – правда ж, сину мій Йоганнесе, ти тепер усім серцем тішишся, що тобі вдалося так гарно й сильно втілити в звуки ті почуття, що жили глибоко в твоїй душі? Ти, певне, думав про свою месу, яку я вважаю одним із найкращих творів, що ти скомпонував за своє життя.
Крейслер мовчки втупився в абата, ще не здатний вимовити й слова.
– Ну, ну, – повів далі, всміхаючись, абат, – спустися вниз із високих сфер, у яких ти ширяв! Ти, мабуть, подумки компонуєш музику і не можеш так раптово відірватися від роботи, звичайно, радісної для тебе, хоч і небезпечної, бо вона висотує з тебе всю силу. Відірвися на якийсь час від своїх творчих думок, погуляймо трохи цим прохолодним коридором і побалакаймо.
Абат завів мову про устаткування монастиря, про чернече життя, похвалив той справді ясний, побожний настрій, який тут панує, і наостанку спитав, чи не помиляється він, абат, вважаючи, що Крейслер за ті місяці, які прожив у монастирі, став спокійніший, безпосередніший і ще дужче схильний до діяльної самопосвяти високому мистецтву, яке звеличує церкву і служіння церкві.
Крейслерові не залишалось нічого іншого, як погодитися з цим, а крім того, запевнити абата, що монастир став для нього рятівним притулком і що тут йому все здається таким рідним, наче він і справді член чернечого ордену й ніколи вже не кине монастиря.
– Залиште мені, – закінчив Крейслер, – залиште мені, велебний отче, ілюзію, якій так сприяє це вбрання. Залиште мені віру в те, що, коли я потрапив у небезпечну бурю і збився з дороги, ласкава доля допомогла мені пристати до острівця, де я перебуваю в безпеці й де ніколи не розвіється мрія, ім'я якій – натхнення мистецтвом!
– І справді, – мовив абат, і обличчя його осяяла ще привітніша усмішка, – і справді, сину мій Йоганнесе, вбрання, яке ти надів, щоб здаватися нашим братом, дуже тобі личить, і я хотів би, щоб ти його ніколи не скидав. Ти найдостойніший бенедиктинець з усіх, яких тільки можна будь-де побачити. Але, – трохи помовчавши, сказав абат і взяв Крейслера за руку, – не будемо з цим жартувати. Ви знаєте, Йоганнесе, як я полюбив вас від тієї миті, коли познайомився з вами, як моя щира прихильність до вас разом з великою пошаною до вашого прекрасного хисту дедалі зростає. А кого люблять, про того й турбуються, і ця турбота спонукала мене, може, трохи аж занадто пильно спостерігати за вами, відколи ви з'явилися в монастирі. Внаслідок цих спостережень я прийшов до переконання, від якого не можу відмовитись. Я давно вже хотів щиро поговорити з вами про це, все чекав сприятливої нагоди, і ось така нагода трапилась! Крейслере! Відмовтесь від світу, вступіть у наш орден!
Хоч як подобалось Крейслерові в абатстві, хоч як хотілося йому продовжити своє перебування тут, яке давало йому мир і спокій, сприяючи його жвавій творчій діяльності, а все ж таки пропозиція абата неприємно вразила його, бо в нього ніколи не було твердого наміру відмовитись від своєї волі й назавжди поховати себе серед ченців; а втім, часом йому спадала на думку така химера, і абат, видно, помітив це. Крейслер здивовано глянув на абата, а той, не чекаючи, поки він щось скаже, повів далі:
– Вислухайте мене спокійно, Крейслере, перше ніж відповісти мені. Звичайно, я зацікавлений у тому, щоб здобути для церкви доброго слугу, а проте сама церква відкидає будь-які зумисні вмовляння, вона хоче лише викресати іскру справжнього визнання, щоб із неї розгорілося яскраве полум'я віри і спалило всі лихі чари. Тож я тільки прагну відкрити, з'ясувати для вас самих те, що, мабуть, невиразно жевріє у вашій душі. Чи треба мені говорити вам, Йоганнесе, про ті забобонні упередження проти монастирського життя, які ще не перевелися в світі? Нібито тільки лиха доля заганяє людину в монастирську келію, де вона, зрікшись усіх радощів світу, прирікає себе на ненастанну муку сірого, нудного животіння. Коли так, то монастир був би похмурою в'язницею, де панує безнадійний жаль за навіки втраченими втіхами, розпука й божевілля винахідливого самокатування, де виснажені, бліді тіні нидіють, виливаючи свій страх, що пазурами вп'явся їм у серце, в глухому бубонінні молитов!