– Ох! – вигукнув Крейслер, аж тепер згадавши про те, що хотів вивідати в абата. – Ох, ваша велебність, мені хотілося б багато чого дізнатися про весілля і таке інше! Адже княжич Гектор не забариться схопити руку, якої домагався, ще бувши далеко звідси? З прекрасним нареченим не сталось нічого поганого?
Урочистий вираз зник з обличчя в абата, і він сказав з властивим йому добродушним гумором:
– З прекрасним нареченим, мій чесний Йоганнесе, не сталося нічого, але його ад'ютанта, мабуть, у лісі вжалила оса.
– Ха-ха! – засміявся Крейслер. – Ха-ха! Оса, яку він хотів знищити вогнем і димом!
Ченці зайшли в коридор і
(М. п. д.) чигає на нас зловорожа сила, намагаючись вихопити лагоминку з-під самого носа в чесного, невинного кота? Минуло небагато часу, і наша мила спілка на даху зазнала удару, від якого вона похитнулась, а потім і зовсім розпалася. Лихий ворог, що звів нанівець наші котячі втіхи, з'явився нам у постаті величезного розлюченого філістера, на ім'я Ахілл. Зі своїм гомерівським тезком він мав небагато спільного, бо геройство його переважно виявлялося в незграбному борсанні та в брутальному, пустопорожньому репетуванні. Ахілл був, власне, звичайний пес меделянської породи, але перебував на посаді дворового пса, і господар, у якого він служив, щоб ще дужче зміцнити його зв'язок з домом, посадив його на ланцюг, тому він міг побігати по двору тільки вночі. Дехто з нас жалів його, хоч він і мав препогану вдачу, але сам Ахілл анітрохи не журився тим, що втратив волю, бо з дурного розуму вважав, нібито тяжкий ланцюг додає йому шани і прикрашає його. Ахілла неабияк дратували наші нічні гулянки, бо вони перебивали його сон у той час, коли йому належало бігати подвір'ям і охороняти будинок від злодіїв, тому він погрожував, що пороздирає нас, як порушників його спокою. Та оскільки він був такий незграба, що не міг вилізти навіть на горище, не те що на дах, ми нітрохи не зважали на його погрози, а й далі робили своє. Ахілл ужив інших заходів: він почав наступ проти нас, як добрий генерал починає битву, – спершу потай перегрупував сили, а тоді вже вчинив відвертий напад.
Тільки-но ми заходилися співати, різні шпіци, яким Ахілл часом робив честь – грався з ними, перевертаючи їх своєю незугарною лапою, – ті шпіци на його наказ зняли такий скажений гавкіт, що ми не могли розрізнити в ньому жодної розумної ноти. І це ще не все! Декотрі з тих філістерських лакуз добрались аж до горища і, коли ми показали їм пазурі, щоб спонукати їх до відвертої, чесної боротьби, так страхітливо задзяволіли, заскавучали, загавкали, що не тільки не давали спати дворовому псові, а й сам господар не міг стулити очей. Побачивши, що тому гармидерові не буде кінця, він схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників, які валували в нього над головою.
О коте, що читаєш ці рядки! Якщо ти маєш у грудях справжню мужність, а в голові ясний розум, якщо слух твій не спотворений, то чи є для тебе, кажу я, щось огидніше, нестерпніше, ненависніше і жалюгідніше, ніж верескливий, пронизливий, дисонансний у всіх тональностях гавкіт розлюченого шпіца? Бережись цих маленьких манірних істот, що крутять хвостами й лащаться, не довіряй їм, коте! Повір мені, привітність шпіца небезпечніша за вистромлені пазурі тигра! Та краще промовчімо про гіркий і, на жаль, багатий досвід, який ми здобули в стосунках зі шпіцами, і вернімось до нашої історії.
Отже, як уже сказано, господар схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників з горища. І що ж сталося? Шпіци заметляли хвостами назустріч розгніваному господареві, облизали йому ноги і вдали, що зчинили весь той лемент лише задля його спокою, хоч господар саме через нього і втратив спокій. Вони, мовляв, гавкали тільки для того, щоб прогнати нас, бо ми робимо всіляку мерзоту на даху, співаємо в надто високих тональностях і т. д. Господар, на жаль, не встояв перед балакучою красномовністю шпіців, геть усьому повірив, а надто, що й дворовий пес, якого він також розпитався про це, підтвердив їхні слова, бо заховав у душі люту ненависть до нас. І почалося для нас не життя, а пекло! Челядь зганяла нас із дахів мітлами, шпурляла в нас черепицею, наставляла всюди пастки й тенета, щоб ми попалися в них, і ми, на жаль, справді попадалися. Навіть мій любий приятель Муцій потрапив у біду, тобто в пастку, і вона йому тяжко покалічила задню лапу.
Так і закінчилось наше веселе товариське життя, і я вернувся назад під господареву грубу, щоб у глибокій самотині оплакувати долю своїх нещасних друзів.
Одного дня до мого господаря прийшов професор естетики Лотаріо, а за ним до кімнати вскочив Понто.