Я уважно озирнув свого юного приятеля, і – ти ба! – аж тепер помітив на ньому гарний срібний нашийник з вигравіюваним написом: «Барон Алківіад фон Віпп, Маршал-штрасе, № 46».
– Як! – вражено вигукнув я. – Як, Понто, ти залишив свого господаря, професора естетики, і перейшов до барона?
– Власне, я не залишав професора, – відповів Понто, – то він вигнав мене штурханами й копняками.
– Невже? – вигукнув я. – Адже твій господар всіляко виявляв свою любов і ласку до тебе!
– Ет, – відповів Понто, – це безглузда, неприємна історія, що тільки через дивну примхливу гру долі скінчилась для мене щасливо. А все через мою дурну добродушність, до якої, щоправда, домішалося й трохи шанолюбства та хвальби. Я кожної хвилини прагнув засвідчити господареві свою уважність, а заразом показати, який я спритний і який освічений. Тому я звик, хоч він того й не вимагав від мене, приносити йому всілякі дрібні речі, які знаходив на підлозі. І слухай, що вийшло. Ти, певне, знаєш, що професор Лотаріо має молоду дружину, гарну, як намальовану. Вона його ніжно кохає, в чому він не сміє сумніватись, бо вона щохвилини каже йому про це і чіпляється до нього з пестощами саме тоді, коли він, заглибившись у книжку, готується до лекції. Вона – втілення домовитості, бо не виходить з дому раніше дванадцятої, оскільки «стає о пів на одинадцяту і, за своїм звичаєм, не соромиться до найменших подробниць обмірковувати хатні справи з кухаркою та покоївкою, а також користується їхнім гаманцем, тому що гроші, відкладені на тижневе харчування, через непередбачені витрати тануть дуже швидко, а до професора вона не зважується звернутись. Відсотки за ці позики вона сплачує ледь приношеними сукнями; тими ж сукнями, а також капелюшками з пір'ям, що прикрашають кожної неділі її покоївку, викликаючи подив у всіх служниць, вона, мабуть, також розраховується за певні таємні послуги. При стількох чеснотах цій достойній жінці можна було б закинути й певне дивацтво, якщо взагалі це можна так назвати: найпалкіше її прагнення – модно одягатися, і щоб заспокоїти це прагнення, вона витрачає хтозна-скільки коштів і зусиль. Найелегантніше, найдорожче вбрання здається їй не досить елегантним і не досить дорогим, одягши сукню разів зо три чи капелюшок разів з чотири, поносивши місяць турецьку шаль, вона починає відчувати до них відразу й продає за безцінь найдорожчі туалети або, як я вже казав, убирає в них служницю. Що дружина професора естетики має смак до краси, зовсім не дивина, й чоловік повинен тільки радіти, коли цей смак виявляється в тому, що вона з видимим задоволенням спиняє свій вогнистий погляд на вродливих юнаках, а часом і проводить їх поглядом. Я бачив не раз, як котрийсь із юнаків, що відвідували професорові лекції, плутав двері й замість тих, що вели до аудиторії, тихенько відчиняв двері до покоїв професорової дружини й так само тихенько входив туди. Мені майже здавалося, що та помилка була не зовсім випадкова чи принаймні ніхто не жалкував, що допустився її, бо не квапився її виправити, і кожен, хто туди входив, вертався назад аж через деякий час і з таким усміхненим, задоволеним обличчям, наче відвідини професорової дружини були такі самі приємні й корисні, як професорова лекція з естетики. Вродлива Петиція (так звалась професорова дружина) не дуже мене любила. Вона терпіти не могла, щоб я заходив до її кімнати і, мабуть, мала рацію, бо навіть найвихованішому пуделеві не місце там, де він на кожному кроці ризикує порвати мережива чи замастити сукні, розвішані по всіх стільцях. А проте лихий геній тієї жінки якось погнав мене в її будуар.
Одного дня професор, обідаючи, випив трохи більше вина, ніж звичайно, що йому вельми підняло настрій. Прийшовши додому, він, проти своєї звички, подався просто в кімнату дружини, і я – сам не знаю, що мене спонукало до цього, – шаснув туди слідом за ним. Петиція була в пенюарі, такому білому, що його можна порівняти із щойно впалим снігом, усе її вбрання виявляло не просто охайність, а справжнє мистецтво туалету, сховане під простотою і тим небезпечніше, як замаскований ворог. Дійсно Петиція була чарівна, і ледь сп'янілий професор відчув це дужче, ніж будь-коли. Сповнений захвату і кохання, він почав називати свою прекрасну дружину наймилішими прізвиськами, цілувати й пестити її, не помічаючи в поведінці Петиції якоїсь неуважності, неспокою, навіть невдоволення. Ця нестямна ніжність розпаленого естетика почала мене нудити й дратувати. Знічев'я я заходився обстежувати кімнату – адже ти знаєш, що це моя улюблена розвага. І саме тоді, коли професор у найвищому захваті голосно вигукнув: «Божиста, велична, небесна жінко, ходімо…» – я, пританцьовуючи на задніх лапах, граційно і, як завжди в таких випадках, ледь помахуючи оцупком хвоста, підніс йому жовто-зеленого кольору чоловічу рукавичку, що її знайшов під канапою в пані Петиції.