Згодом я збагнув, що перед деякими явищами безсилі всі наші мізкування, всі теорії, які ми укладаємо собі в голові, й що осягти їх можна лише живою практикою, а вища культура, якої набули у вишуканому товаристві барона Алківіад фон Віпп і пудель Понто, належить саме до таких явищ.
Барон Алківіад фон Віпп, проходячи мимо, дуже пильно розглядав мене в лорнетку. Мені здалося, наче я прочитав у його погляді цікавість і гнів. Може, він помітив, що Понто розмовляв зі мною, і поставився до цього неприхильно? Мені стало трохи лячно, і я швиденько подався сходами нагору.
Тепер, щоб виконати всі обов'язки сумлінного автобіографа, мені годилося б знов змалювати свій душевний стан, а краще цього не зробиш, як за допомогою кількох написаних у високому стилі віршів, що останнім часом так і сиплються з мене, як кажуть, мов із решета. Але я
(А. м.) на ці безглузді, жалюгідні іграшки згайнував найкращі роки життя. І тепер ти нарікаєш, старий йолопе, і звинувачуєш долю, якій ти зухвало опирався! Яке тобі було діло до цих вельмож, до всього цього світу, з якого ти глумився, бо вважав його дурним, а сам виявився ще дурнішим! Треба тобі було триматися свого ремесла, так, ремесла, майструвати органи, а не вдавати з себе мага й віщуна. Тоді вони б не вкрали її в мене, моя дружина залишилася б зі мною, я сидів би як вправний ремісник біля верстата, дужі челядники стукали й гупали б молотками навколо мене, і ми творили б органи, що тішили б слух і око дужче за будь-які інші. І біля мене була б К'яра! А може, й веселі хлопчаки чіплялися б мені на шию, може, я б гойдав на колінах гарнесеньку донечку. Хай йому сто чортів, що заважає мені негайно втекти звідси й вирушити на пошуки втраченої дружини по всьому світі?
На цьому слові майстер Абрагам, що розмовляв сам із собою, шпурнув під стіл почату автоматичну іграшку разом з інструментами, схопився з місця й почав схвильовано ходити по кімнаті. Думка про К'яру, що тепер майже ніколи його не покидала, збудила в його серці болісну тугу, і так само як тоді, з появою К'яри, почалося для нього натхненне, сповнене високих поривань життя, так і тепер сама згадка про неї прогнала зухвале, породжене буденністю невдоволення тим, що він насмілився зазирнути далі за своє ремесло й віддатися справжньому мистецтву. Він розгорнув книжку Северіно й довго дивився на свою милу К'яру. Потім, наче сновида, що втратив здатність відчувати й тільки автоматично скоряється своїй внутрішній спонуці, майстер Абрагам підійшов до скрині в кутку кімнати, зібрав накидані зверху книжки й речі, відчинив її, витяг скляну кулю і весь пристрій, потрібний для таємничого досліду з Невидимою дівчиною, прив'язав кулю до тоненького шовкового шнурочка, що звисав зі стелі, і прибрав у кімнаті так, як потрібно було для схованого оракула. І аж коли все було готове, він отямився від запаморочення і неабияк здивувався з того, що почав робити.
– Ох, – голосно застогнав він, охоплений розпачем, і знесилено опустився в крісло, – ох, К'яро, нещасна втрачена К'яро, я вже ніколи більше не почую, як твій милий голос відкриває те, що сховане в глибині людських сердець. Єдина розрада мені на цьому світі, єдина надія – могила!
Зненацька скляна куля загойдалась і почувся мелодійний звук, наче подих вітру торкався струн арфи. Але скоро той звук вилився в слова:
– О милосердне небо! – прошепотів старий тремтячими устами. – Це вона озивається до мене з високості! її вже нема серед живих!
Та мелодійний голос почувся знов, і ще тихіше, ніби ще далі, зазвучали слова: