Він раптом зірвався з місця і вийшов з рубки. Вандерхузе повернувся до мене.
— Передай, Стасю, будь ласка. Та й час уже обідати, як ти гадаєш? — Він піднявся і задумливо промовив одну зі своїх загадкових фраз: — Було б алібі, а трупи знайдуться.
Я зашифрував радіограму і надіслав її в нагальному імпульсі. Мені було якось не по собі. Щось зовсім недавно, буквально хвилину тому, вп’ялось у підсвідомість і заважало там, як скалка. Я посидів перед рацією, прислухаючись. Так, це зовсім інша річ — прислухатися, коли знаєш, що в кораблі повно люду. Он по кільцевому коридору швидко пройшов Комов. У нього завжди така хода, ніби він кудись поспішає, але водночас знає, що міг би й не поспішати, бо без нього нічого не почнеться. А от гуде щось нерозбірливе Вандерхузе. Майка відповідає йому, і голос у неї звичайний — високий і незалежний, вочевидь, вона вже заспокоїлась чи, принаймні, стримується. І нема ні тиші, ні порожнечі, ні мух у павутині… І я раптом зрозумів, що це за скалка: голос умираючої жінки в моїй маячні і померла жінка в розбитому зорельоті… Збіг, звичайно… Страшненький збіг, що й казати.
Розділ III
Голоси та привиди
Як це не дивно, але я спав як убитий. Вранці я, як завжди, піднявся на півгодини раніше за інших, збігав на кухню подивитися, як там справи зі сніданком, збігав у рубку поглянути, як там мої хлоп’ята, а потім вистрибнув надвір робити зарядку. Сонце ще не зійшло над горами, але було вже зовсім світло і дуже холодно. Ніздрі злипалися, вії змерзалися, і я щосили розмахував руками, присідав і взагалі поспішав швидше спекатись і повернутися на корабель. І тут я помітив Комова. Сьогодні він, як видно, встав навіть раніше за мене, сходив кудись і тепер повертався з боку будмайданчика. Ішов він не так, як завжди, не поспішаючи, немов замислившись, і розгублено поплескуючи себе по нозі якоюсь гілочкою. Я вже закінчував зарядку, коли він підійшов до мене впритул і привітався. Я, звісно, теж привітався й намірився був пірнути в люк, але він зупинив мене запитанням:
— Скажіть, Попов, коли ви залишаєтесь тут наодинці, ви відлучаєтеся куди-небудь від корабля?
— Тобто? — Мене здивувало навіть не стільки його запитання, скільки сам факт, що Геннадій Комов зволив поцікавитись, як я гайную час. У мене до Геннадія Комова ставлення доволі складне. Я його недолюблюю.
— Тобто ходите ви куди-небудь? На болото, наприклад, або до сопок…
Ненавиджу цю манеру, коли з людиною розмовляють, а самі дивляться куди завгодно, тільки не на неї. Причому самі в теплій досі з капюшоном, а людина у спортивному костюмчику на голе тіло. Та при всьому при цьому Геннадій Комов є Геннадій Комов, і я, обхопивши руками плечі і пританцьовуючи на місці, відповів:
— Ні. В мене й так часу обмаль. Не до прогулянок.
Тут він нарешті зволив помітити, що я замерзаю, і ввічливо вказав мені гілочкою на люк, сказавши: «Прошу вас. Холодно.» Але в кесоні він зупинив мене знову.
— А роботи від будмайданчика віддаляються?
— Роботи? — Я ніяк не міг зрозуміти, до чого він хилить. — Ні. Навіщо?
— Ну, я не знаю… Наприклад, по будівельні матеріали.
Він акуратно притулив свою гілочку до стіни й почав розстібати доху. Я почав сердитись. Якщо він якось пронюхав про неполадки в моїй будівельній системі, то, по-перше, це не його діло, а по-друге, міг би сказати про це прямо. Що це за допит, чорт забирай…
— Будівельним матеріалом для кіберсистеми даного типу, — якомога сухіше сказав я, — є той матеріал, який у кіберсистеми під ногами. В даному випадку — пісок.
— І каміння, — додав він недбало, вішаючи доху на гачок.
Цим він мені допік. Це була стовідсотково не його справа, і я з викликом озвався:
— Так! Якщо трапляється, то і каміння.
Він вперше глянув мені у вічі.
— Боюся, що ви неправильно мене зрозуміли, Попов, — з несподіваною м’якістю промовив він. — Я не збираюся втручатися у вашу роботу. Просто в мене виникли деякі нерозуміння, і я звернувся до вас, оскільки ви — єдина людина, яка у змозі, щось пояснити.
Ну що ж, коли зі мною по-доброму, тоді і я по-доброму.
— Взагалі-то, звичайно, каміння їм ні до чого, — сказав я. — Вчора в мене система трошки барахлила, і машини розкидали це каміння по всьому будівельному майданчику. Хто знає, навіщо їм це знадобилося. Потім, зрозуміло, прибрали.
Він кивнув.
— Так, я помітив. А якого роду була неполадка?
Я в двох словах розповів йому про вчорашній день, не торкаючись, звичайно, інтимних подробиць. Він слухав, кивав, а потім підхопив свою гілочку, подякував за пояснення й пішов собі геть.