І тільки в кают-компанії, доїдаючи гречану кашу з холодним молоком, я усвідомив, що мені так і залишилося незрозумілим, які такі нерозуміння обсідали улюбленця доктора Мбоги і наскільки мені вдалося їх розв’язати. І чи вдалося взагалі. Я перестав їсти й подивився на Комова. Ні, вочевидь, не вдалося.
Геннадій Комов узагалі, зазвичай, має вигляд людини не від світу цього. Постійно він виглядає щось за далеким обрієм і думає про щось своє, до біса величне. На землю він спускається тільки в тих випадках, коли хто-небудь або що-небудь, випадково чи навмисно, стає на заваді його шуканням. Тоді він твердою рукою, найчастіше без найменшої пощади, усуває перешкоду і знову злітає до себе на Олімп. Так, принаймні, про нього розповідають, та, взагалі-то, нічого такого-отакого тут нема. Коли людина займається проблемою інопланетних психологій, до того ж займається успішно, б’ється на передньому краї та зовсім себе не шкодує, коли при цьому, як кажуть, є одним із видатних «футурмайстрів» планети, тоді йому можна багато що пробачити і ставитися до його манер з певною поблажливістю. Кінець кінцем, не всім же бути такими чарівними, як Горбовський чи доктор Мбога.
З іншого боку, останніми днями я чимраз частіше й частіше з подивом та гіркотою згадував захоплені розповіді Тетяни, яка пропрацювала з Комовим цілий рік, була, як я гадаю, в нього закохана і відгукувалась про нього як про чоловіка рідкісного у спілкуванні, напрочуд дотепного і все таке інше. Вона його так прямо й називала: душа товариства. Що це за товариство, в якого така душа, я уявити собі не можу.
Так от, Геннадій Комов завжди справляв на мене враження людини не від світу цього. Та сьогодні за сніданком він перевершив самого себе. їжу свою він щедро посипав сіллю. Посипле, скуштує — і розгублено спровадить тарілку у сміттєпровід. Гірчицю плутав з маслом. Намастить солодку грінку, скуштує — і розгублено спровадить услід за тарілкою. На запитання Якова Вандерхузе не відповідав, зате, як п’явка, причепився до Майки, прагнучи дізнатися, чи весь час вони з Вандером ходять на зйомці разом чи іноді розходяться. І ще він час від часу раптом починав нервово озиратись, а одного разу раптом схопився, вибіг у коридор на кілька хвилин і повернувся наче нічого й не трапилося — знов намащувати грінки гірчицею, поки цю злощасну гірчицю не прибрали від нього зовсім.
Майка теж нервувала. Відповідала уривчасто, дивилася в тарілку і за весь сніданок жодного разу не всміхнулася. Втім, що з нею коїться — я якраз розумів. Я б на її місці теж нервувався перед таким починанням. Зрештою, Майка — моя однолітка, і хоч має значно більший досвід роботи, але це зовсім не той досвід, який сьогодні їй знадобиться.
Одним словом, Комов помітно нервував, Майка нервувала, Вандерхузе теж, дивлячись на них, почав виявляти деякі ознаки хвилювання, і мені стало зрозуміло, що порушувати зараз питання про мою участь у майбутній експертизі недоречно. Я зрозумів, що сьогодні на мене чекає цілий робочий день тиші та порожнечі, і також почав нервувати. Атмосфера за столом стала просто-таки напруженою. І тоді Вандерхузе як командир корабля і лікар вирішив цю атмосферу розрядити. Він задер голову, випнув щелепу й довго подивився на нас поверх носа. Рисячі бакенбарди його розчепірилися. Для початку він розповів кілька анекдотів про зорельотчиків. Анекдоти були старі, заяложені, я примушував себе усміхатися, Майка ніяк не реагувала, а Комов реагував якось дивно. Слухав він уважно і серйозно, в акцентованих місцях кивав, а потім задумливо оглянув Вандерхузе і промовив значуще:
— А знаєте, Якове, до ваших бакенбардів дуже личили б китички на вухах.
Це було чудово сказано, і за інших обставин я зрадів би гострому слівцю, та зараз мені це видалося геть нетактовним. Проте сам Вандерхузе був, вочевидь, прямо протилежної думки. Він самовдоволено всміхнувся, зігнутим пальцем збив свої бакенбарди — спочатку лівий, а потім правий — і розповів нам таку історію.
Прибуває на якусь цивілізовану планету один землянин, вступає в контакт і пропонує аборигенам свої послуги в ролі найвидатнішого на Землі спеціаліста з конструювання й експлуатації вічних двигунів першого роду. Аборигени, натурально, заглядають до рота цьому посланцю надрозуму і, дотримуючись його вказівок, негайно починають будувати. Збудували. Не працює вічний двигун. Землянин крутить колеса, повзає серед стержнів і різних шестерень та лається, що все зроблено не так. «Технологія, — каже, — у вас відстала, оті вузли потрібно негайно переробити, а оці взагалі замінити, як ви гадаєте?» Аборигенам діватися нікуди. Починають усе переробляти і взагалі міняти. І тільки-тільки вони це закінчили, як прибуває з планети Земля ракета «швидкої допомоги», санітари хапають винахідника і роблять йому потрібний укол, лікар перепрошує аборигенів, і ракета відлітає. Аборигени тужать і сумують, сором в очі один одному глянути, починають розходитись і раптом помічають, що двигун-то запрацював. Так, друзі мої, двигун запрацював і продовжує працювати досі, вже от сто п’ятдесят років.