— Та стривай, Майко! — сказав я розпачливо. — Я ж зовсім не те хотів…
Вона затулила обличчя руками і нерозбірливо проговорила:
— У них усі кістки переламані… Але вони ще жили… Намагалися щось робити… Слухай, — попросила вона, забравши руки з обличчя, — іди, будь ласка. Я скоро вийду. Скоро.
Я обережно підвівся і вийшов. Мені хотілось її обійняти, сказати що-небудь лагідне, втішне, проте втішати я не вмів. У коридорі мною раптом затрусило. Я зупинився і зачекав, коли це минеться. Оце так деньочок сьогодні! І не розкажеш нікому. Та й не варто, напевно. Я розплющив очі і побачив, що у дверях рубки стоїть Вандерхузе і дивиться на мене.
— Як там Майка? — поцікавився він тихо.
Мабуть, із виразу мого обличчя було помітно — як, бо він сумно кивнув і зник у рубці. А я поплентався на кухню. Просто так, за звичкою. Просто так уже повелося, що відразу після повернення глайдера всі ми сідали обідати. Та сьогодні, видно, все буде по-іншому. Який тут може бути обід… Я накричав на кухаря, бо мені здалося, ніби він перебрехав меню. Насправді він нічого не перебрехав, обід був готовий, смачний обід, як завжди, але сьогодні має бути не як завжди. Майка, напевно, взагалі нічого не їстиме, а треба, щоби поїла. І я замовив для неї кухарю фруктове желе зі збитими вершками — єдині любі їй ласощі, які я знав. Для Комова я вирішив нічого додатково не замовляти, для Вандерхузе, поміркувавши, — так само, але про всяк випадок додав до загальної частини меню кілька склянок вина — раптом комусь закортить підкріпити свої душевні сили… Потім я подався в рубку і всівся за свій пульт.
Хлоп’ята мої працювали як годинник, Майки у рубці не було, а Вандерхузе з Комовим складали нагальну радіограму на базу. Вони сперечалися.
— Це не інформація, Якове, — говорив Комов. — Ви ж краще за мене знаєте: існує певна форма — стан корабля, стан рештків, імовірні причини аварії, знахідки особливого значення… Ну і так далі.
— Так, звичайно, — відповідав Вандерхузе. — Але погодьтеся, ґеннадію, вся ця проформа доцільна тільки для біологічно активних планет. У даній конкретній ситуації…
— Тоді краще взагалі нічого не посилати. Тоді давайте сядем у глайдер, полетимо туди негайно і вже сьогодні складемо повний акт…
Вандерхузе похитав головою.
— Ні, Геннадію, я категорично проти. Такі комісії повинні складатися щонайменше з трьох чоловік. І, окрім того, зараз уже смеркло, тому ми не зможемо ретельно обстежити місцевість… Та й взагалі, такі речі треба робити на свіжу голову, а не після повного робочого дня. Як ви гадаєте, Геннадію?
Комов, стиснувши тонкі губи, легенько постукав кулаком по столі.
— Ох, як це невчасно, — промовив він із прикрістю.
— Такі речі завжди невчасно, — розрадив його Вандерхузе. — Нічого, завтра вранці ми вирушимо туди втрьох…
— Тоді, може, сьогодні взагалі не будемо нічого повідомляти? — перебив його Комов.
— А от на це я не маю права, — заперечив із жалем у голосі Вандерхузе. — Та й навіщо воно нам — не повідомляти?
Комов підвівся і, заклавши руки за спину, подивився на Вандерхузе згори вниз.
— Як ви не розумієте, Якове, — вже з відвертим роздратуванням промовив він. — Корабель старого типу, невідомий корабель, бортжурнал чомусь стертий… Якщо ми пошлемо повідомлення в такому вигляді, — він схопив зі столу аркуш і помахав ним перед обличчям Вандерхузе, — Сидоров вирішить, що ми не хочемо або не здатні самостійно провести експертизу. Для нього це зайвий клопіт — створювати комісію, шукати людей, відбиватися від зацікавлених ледацюг… Ми поставимо себе у смішне і дурне становище. І далі, на що перетвориться наша робота, Якове, якщо сюди заявиться юрба зацікавлених гультіпак?
— Гм, — сказав Вандерхузе. — Тобто, інакше кажучи, ви не хочете скупчення сторонніх на нашій дільниці. Так?
— Саме так, — промовив Комов твердо.
Вандерхузе знизав плечима.
— Ну що ж… — Він подумав трохи, забрав у Комова аркуш і дописав до тексту кілька слів. — А в такому ось вигляді піде? «ЕР-два базі, — скоромовкою прочитав він. — Нагальна. У квадраті сто два виявлено земний корабель типу «Пелікан», що зазнав аварії, реєстраційний номер такий-то, в кораблі останки двох людей, вірогідно чоловіка та жінки, бортжурнал стертий, детальну експертизу… — тут Вандерхузе підвищив голос і значуще підняв палець, — розпочинаємо завтра». Як ви вважаєте, Геннадію?
Кілька секунд Комов задумливо похитувався з носка на п’ятку.
— Ну що ж, — промовив він нарешті, — хай буде так. Що завгодно, аби тільки нам не заважали. Хай буде так.