Щойно увійшовши досередини, він забиває цвяха у власну домовину, кидає швидкий погляд на вітрину з листівками і на ряд публічних телефонів, що вишикувалися поруч. Риється в кишенях, вставляє п’ять центів й набирає поліцейський відділок номер 12, що на бульварі Сен-Лоран. Несподівано відповідає його спільник, констебль зі смішними вусами, якого впізнає по глибокому й співочому голосу й по тому, що визначає як середземноморське воркування.
Він попереджає соратника про їхнє скоре прибуття до будинку українців, і Зутто запевняє, що він з підмогою поспішає на місце.
— Якнайшвидше, — повторює Муссетт.
Вантажівки й чолов’яга на ім’я Муссетт, що повернувся з покупками, тепер їдуть на схід по авеню Пайн. Люди сходять на тротуар, погляди похмурі, і, дивлячись на їхні одежини, Муссетт може вгадати, ким вони працюють: виробник корзин Жан Жозеф Альфред; он там — пряля Ва Лун, судовий пристав не може впоратися з гримасою: він, власне, не цурається оборудок з ними, але поділяє почуття свого колеги й не довіряє східнякам, трафікантам кульками чорного кумира й затятим гравцям; швець Карпман з чорними від гуталіну й таніну пальцями; ковбасник Шульман у засмальцьованому фартусі і з ножем завбільшки як шабля, у нього ще є відділ канцтоварів.
Вони різко гальмують, щоб не збити дітей, які граються в піжмурки, сердито тиснуть на клаксон, кидають погляд праворуч — телеграфна компанія CNR, вугляр, — а потім в інший бік, пропускають возик з льодом, запряжений двома старими шкапами.
Їм здається, що вони занурюються в убогість, убогість сіру й липку, відому безробітним й іммігрантам, убогість, що живить розпач і виробляє гнів, і гудіння того гніву можна почути, це слабка подобизна двигуна «Шевроле», слабка подобизна, — повторює судовий пристав, — однак погана, бо змушує вас труситися від жаху: ці очі, ці очі і знов ці очі, порожні, вони стежать за ними, за тими, хто вторгся до них, наче притягнуті чорними машинами, що блищать під сонцем. Муссетт міг би присягнути, що саме з цих очниць і лунає замогильний звук.
Врешті вантажівки зупиняються, наче знесилені, перед триплексом номер 3962, який розвалюється і який минулого року купив Ісаак Меґальнік, він же разом зі своєю сестрою володіє меблевою компанією «Home Furniture Exchange» на вулиці Креґ, і — от же щасливий збіг! — там осяде частина конфіскованих меблів, бо Вадартріки поскупилися на п’ятдесят доларів, обіцяних на суботу, а тутешній господар відмовився чекати, хоча б усього й два дні.
Продемонструємо ту саму чесну гру і дамо слово судовому приставу:
«Я знову прибув сюди 4 березня після обіду, десь о 2-й годині. Я виявив, що замок, який я сам почепив, зламаний. Я був разом із Полем Бро. Я попросив у нього підмогу, й прийшли двоє чоловіків з поліції. Ми піднялися сходами разом з констеблями. З нами пішли й багато чоловіків, друзів відповідача. Коли я увійшов, у будинку не було нікого. Відповідач разом з дружиною хотів піднятися в квартиру, вони піднялися проти моєї волі, і от саме тоді я й покликав на допомогу поліцію у суботу після обіду. В квартиру піднялося зо двадцять людей. Констебль сказав мені піти й краще організовувати справу, бо наші життя в небезпеці. Я був лише з моїми асистентами, й констеблі мені сказали, що вони не можуть вдатися до застосування необхідної сили в будинку».
Чоловіки виходять з машин, хлюпаючи чобітьми по сльоті. Муссетт надав собі владного вигляду: перспектива дертися сходами втретє і востаннє цього понеділка 6 березня 1933 року його надихала.
Там, над синагогою й зворотним боком будівлі «Купер», сонце пробиває скатертину хмар і заливає золотом західну й північну частини міста. Рене Муссетту хочеться вірити в щасливу прикмету, й оця несподівана тиша вдихає в нього крихту співчуття до тих бідних відступників, яких він готується зіштовхнути у непроглядні злидні: хай іще потішаться десять хвилин. Бачить стовп і спирається на нього.
Повертається до колеги й наказує тому піти зустріти поліцейських. Цього разу все вийде. Жирний Уртюбіз іде, насунувши на лисий череп кепі. Втягнув голову в плечі й піднімається вулицею Сен-Домінік, дорогою штовхає кількох цікавих, які вже починають збиратися довкола чужинців.
Раптом атмосфера стає важкою: здається, на вулицю й тротуар висипав увесь район й обступив Муссетта, який уже жалкує про отих кілька подарованих хвилин. Він тицяє собі в зуби сигарету, підпалює її від запальнички «Ронсон», глибоко затягується, поки його підручні, не зронивши ні пари з уст, готують кузов автомобіля. Це люди міцні й ґрунтовні, здатні підняти дубовий буфет чи сервант на другий поверх, навіть не подряпавши, і здатні за себе постояти.