Навпроти аптекар — Саломон Лібгоф, шарлатан, який торгує всім, що потрапляє під руку, у своєму російському магазині патентованих ліків, — витирає руки ганчіркою в пурпурових плямах. Магазин стоїть на розі вулиці Наполеон. У вітрині перехожі можуть прочитати, яких обіцянок торгаш ніколи не дотримає: позбавити артриту, захистити від грипу, зняти сверблячку, вилікувати від французької хвороби. І, звичайно, зробити так, щоб туберкульоз став лише поганим спомином.
Судовий пристав виринає зі своєї задуми. Звертає погляд у бік вулиці Дулут, шкіриться, коли помічає стадо цікавих і свого помічника у супроводі трьох поліцейських, один із яких — той італієць з непропорційними вусами.
Він спльовує крихту тютюну, яка прилипла до губ. Потім ударом пальця відкидає сигарету, яка приземляється біля його ніг. Різким порухом плеча відштовхується від мертвого стовбура, вимучує посмішку, яку йому явно хотілось би проковтнути, свою надійну зброю проти всіх благань, робить глибокий вдих, рішуче налаштований завершити справу без проблем.
Та цього понеділка, о 14 годині 15 хвилин, щойно відірвавшись від електричного стовпа, Рене Муссетт навіть не може уявити, що саме на тому місці, де він за звичкою затоптав свого недопалка, Микита Зінчук скоро віддасть Богу душу.
Дванадцять. Шістдесят вісім. Вісімдесят. Вісімдесят п’ять. Заповнити дванадцять шлунків. Шістдесят вісім банок з консервами. Вісімдесят фунтів, картопля, заплачено вісімдесят п’ять у благодійному магазині. Це все, що їм залишається, щоб протриматися місяць.
Вона мусила йти пішки по сильному вранішньому березневому холоду аж до околиць містечка Утремон, бо в магазинах на авеню Мон-Руаяль і на вулиці Шербрук все розпродали. Дотягти вісімдесят фунтів картоплі за чотири ходки, двадцять фунтів на одному плечі, потім на іншому, а тоді на руках, як труп дитини-гіганта з червонястою шкірою, ось так і минула перша половина дня перевіреної половинки сім’ї Вадартріків, Валентини, взутої в гумові чоботи, завеликі як для її ніг.
— Злодюги чортові, — бурмотіла вона собі під ніс, згинаючись під тягарем.
Якщо глянути з неба, то, йдучи під безперервним плетивом електричних дротів і трамвайних кабелів, вона нагадувала одного з тих коричневих павуків з відвислим черевом, що вовтузяться прямо у своєму павутинні.
— Мішок чи безкоштовна доставка! — кинув власник благодійного магазину, якому вона простягла купон із The Gazette. — Але не те й інше. Хіба що купите дванадцять ямайських апельсинів. За двадцять п’ять центів, це просто подарунок! Або «Шоколадний поцілунок». Дам велику коробку на двадцять три маршмелоу в шоколаді.
Та що б вона робила з тими екзотичними фруктами чи коробкою печива із зефіром, коли їй треба годувати покаліченого чоловіка й десятьох пожильців, які ледве спроможні платити за свій пансіон, бо не мають роботи?
Єврей, — ось що вона повторює, кусаючи себе за щоку зсередини, — той клятий власник вимагає з них квартплату за два місяці або вигадує дещо гірше, тобто кличе отих забіяк, які, окрім одного злидня з погордливою поставою, не говорять жодною іншою мовою, тільки французькою, і які погрожують їх викинути, пригвинчують засуви на одвірки, чіпляють на них замки, наступного дня повертаються з поліцейськими, звинувачують у тому, що вона вирвала їхні обладунки, і роблять вигляд, що нічого не розуміють з її криків, її сліз, її жестів, її благань, з її настільки покручених пальців, що чути, як хрускають суглоби.
Повернувшись додому, вона кляла всіх і все, починаючи з «гачконосого». А тоді задивилася на банки з маринованою капустою й купку картоплі сорту Рассет. Помічник бургомістра Жозеф Шуберт носить кіпу і по життю веселун. На перший погляд він справляє враження такого собі валька з очима як у бассета й обвислими вухами, та коли ви до нього звертаєтеся, він впивається вам в очі своїми баньками й у вас виникає певність, що йому вдається влізти прямо в душу, яка загубилася десь серед звивин мозку.
В суботу ввечері, після відвідин судового пристава, вони пішли додому до муніципального радника на авеню Пайн Схід, 206 у супроводі Микити Зінчука й одного ірландця, чиє ім’я вона забула, представника канадської Ліги захисту прав робітників. Ага, один комуніст, а інший — колишній колега чоловіка, до того, як той зламав ногу на роботі.
Шуберт за походженням румун, тож не говорить ні українською, ні російською. Та за допомогою Микити й рудого їм вдалось порозумітися. Так, усі в районі згодні, що він гарний чоловік, бо наказав побудувати публічні лазні, названі його іменем, куди всі ходять щонайменше раз на тиждень.