Вона приходить до тями на підлозі, поряд чужинець, який простягає їй чоботи, їй потрібна сила-силенна часу, щоб їх узути, при цьому їй знову натягують на голову шапку Йосипа.
Раптом далекий гортанний крик витягує її із заціпеніння. То він. Її чоловік, який кричить, переходячи з української на російську й назад: гнів стирає старі кордони, притлумлює стійку ненависть і зміг би перетворити буржуа з Вестмаунта на поліглота.
Вона зривається на ноги, поспішає до дверей, далі до сходів, не звертаючи уваги на пульсацію болю в ногах, вона опиняється перед людським потоком, який буквально нуртує і схоже на те, коли припустити його езотеричну природу, що звільняє її від люті обуреної жінки за умови, що він втілює непокору істот, яким урвався терпець.
Вона бачить Йосипа, який сяк-так орудує милицями, а потім Мамонта, який розсікає ватагу, штовхає офіцера поліції, нахиляється над своєю валізкою. Бере її, піднімає з тротуару, тримає над головою, наче вона легенька, як пір’їнка. Вона впізнає отого вепра з потішними вусами, кумедного козака, який наче вийшов з жахливого Вертепу — театру маріонеток зі Старого Континенту, — ця лялька, яка палила сигару біля відділку, коли вона тягла свій мішок з картоплею, тепер стоїть навпроти Микити, підводить зброю, вагається, труситься. Микита майже елегантно розвертається, робить крок ліворуч, відступає, робить крок праворуч, не знаючи, куди йти зі своєю поклажею, хоче просто зникнути зі своїм трофеєм. Та з натовпу чується наказ — Shoot! Стріляй! — і маріонетка відкриває вогонь.
Запах селітри — багатьом він нагадує рíзницю — витає над цією дивною парою: Зутто, ноги розставлені, руки зведені на руків’ї, оздобленому горіховим деревом, і Зінчук, розпростертий на животі, голова повернута під незвичним кутом, широко розкритим оком вдивляється у хмарну далечінь, інше око заплющене зі стертими об асфальт віями.
При цьому у Джошуа Ґершмана таке враження, що він пірнув у циклораму захоплюючого реалізму: ніхто з присутніх не рухається. Кожен застиг з виразом такого напруження, що йому спало на думку слово карнавальний. Здивування, так, але й ненависть, страх і цікавість відбиваються в обличчях — смішно продірявленими роззявленими ротами різного діаметру — і в поставах: може, то полярний вітер так знерухомив людей?
Цвірінькає пташка, ірже кінь, шелестить мертве листя, яке ще залишилось на гілці в’язу — тільки природа, байдужа до мелодрам, які наполегливо породжує історія, йде своєю дорогою й демонструє свою присутність.
Наближаються сирени, задихаються, завмирають.
Поповзла чутка, натовп видихає й трусить головами: одні відступають, інші наважуються підійти ближче й надати допомогу жертві.
— Stand back! Назад! — командує констебль напрочуд гарним голосом і наводить зброю на В. — Мій револьвер може заподіяти смерть іще п’ятьом таким, як ти.
Вадартрік, якого стосувалося звернення, відступає на крок, тоді як зграя поліцейських починає сюрчати у свистки з усієї сили своїх легень.
Натовп швидко розсіюється, кожен повертається у свої пенати, крім кількох гарячих голів, у тому числі й Джошуа: для нього виселення з дому — одне з найгірших знущань з ближнього; жодного сумніву, що його відвідування єшиви має важливе значення у розробці принципів, які сьогодні, як і вчора, визначають його дії, поглиблюють його зусилля й роздуми.
Тож для єврея — особливо, якщо він говорить на івриті, — храми, синагоги, суди, школи, навіть кладовища — всі вони є домівками, і таке відчуження, виплетене багатіями, викликає в ньому спротив.
Хай диригенти всього цього гидують ним, хоча й одновірці; ним, хто уникнув погромів, та заплатив ціну — вигнанням. Він відчуває: настане день, коли кати підуть далі, опустяться нижче й зведуть ізгоїв до рівня худоби, паразитів, шкідників, що підлягають знищенню. І боїться, що безкарність, якою користуються спекулянти, котрі погано поводяться з тими, хто програв, стане прийнятною, як мінімум для декого, актами жорстокості до своїх співвітчизників, які важко уявити.