— З мого боку, — продовжує він, наче сюжет цікавить пасажирку, — я мав зустрітися з таким собі Шахтером з «New York Syrup Company». Тяжкі часи, красуне, треба гладити клієнтів за хутром, навіть якщо воно на його шапці.
Він сміється.
Насправді, якщо він і не бреше, то приховує подробиці, чому опинився на Сен-Домінік, бо компанія, про яку йдеться, розташована на Колоніаль. А от Корделіа Ґатьєн, яка багато працює стегнами та всім своїм тілом, тримає салон поруч, доплюнути можна з того місця, де вірний працівник «New Way Laundry», рішуче налаштований поєднати корисне з приємним, припаркував автомобіль.
Поки він продовжує свій монолог, Симона неуважно дивиться на вервечку дверей, що проминають повз наче рами, які облямовують видовища постійного розпачу: біля сходів в очікуванні скупчились зрілі беззубі жінки, метиски з вибіленим пероксидом водню волоссям, високі й руді з порожніми очима, підлітки-дівчатка з розфарбованими обличчями й розпущеними корсажами, хлопчаки в ганчір’ї.
— А той поліцейський... — каже вона, провокуючи приступ паніки у водія.
— Який? — зітхає він і боязко оглядається.
— Той, з великими вусами. Там.
— А, той! — знову зітхає. — Що, сподобався?
Вона помічає гримасу, яка може означати бажання принести її в жертву, перший крок хижака, який відчув запах, що виділяє потенційна жертва, гієна в очікуванні можливих промахів: страху, легковажності, а ще отих неконтрольованих виділень, спільних для вічних грішниць, якими і є всі, хто належить до слабкої статті.
— Він вистрілив тому бідоласі у спину, просто так: бенг. Ні за що.
— Ха, — задоволено реагує він з трьох причин:
По-перше, він досить вміло входить у віраж на вулиці Дорчестер, заледве ширшій від звичайної алеї, під переляканим поглядом пральника Чарлі Вага, який палить люльку в отворі дверей, і його сусіда навпроти, торговця фруктами Джінґолда. А ще дорога заставлена машинами й колясками, одному Богу відомо, чому вони тут поставали; йому доводиться вправлятися між ними у слаломі й водночас стежити за дітьми, які повертаються зі школи.
По-друге, Вілброд уже роками прочісує місто як удень, так віднедавна і вночі, й неодноразово помічав, що ті, кого він любить називати «поліцейськими силами», діють, не переймаючись законами, і насамперед тими, про дотримання яких самі б мали дбати. Починаючи з притонів і борделів, не забуваючи про підпільні бари й ту курильню на вулиці Де Ля Ґошетьєр, куди навідувалася донька одних їхніх знайомих, — усюди представники правопорядку вміють орудувати кийками, а ще краще вміють наповнювати власні кишені.
Йому пригадалася стаття в La Presse, в якій ішлося про гральні будинки в китайському кварталі, оснащені тривожними дзвінками.
Як писав журналіст, охоронець — звичайний підліток у комбінезоні, — коли отримав повідомлення від шпигунів, розставлених на перехрестях, про появу аґентів з бригади охорони моралі — непідкупних, під керівництвом лейтенанта Ґріньона, — вставив цвяха між цеглинами і завдяки геніальній мережі дротів запустив таким чином ланцюжок, під’єднаний до гарненького дзвінка. За пару хвилин зала спорожніла від клієнтів і п’ятдесяти портативних гральних апаратів, а поліцейські сили знову залишилися ні з чим.
По-третє, Вілброд, завдяки звичному для себе зсуву, якщо й не інтелектуальному, то принаймні моральному, який дозволяє йому позбутися найменших ілюзій щодо ближнього свого, не бачить, у чому проблема, й навіть знаходить джерело розради у трагедії, що сталася: на одного безробітного менше, до всього ще й чужинця, без сумніву єврея, тобто комуніста, «а це вже щось». Це зовсім не значить, що він расист: він католик, як і батько Симони, різниця лише в тому, що мосьє Беланже підписаний на Mirror, бо любить кросворди, а ще він член «Синьої птахи» й у прекрасних стосунках з паном Ґаньоном з вулиці Сен-Дені, тоді як Вілброд задовольняється тим, що пережовує проповіді кюре.
— Коронер, напевне, має провести розслідування, — кидає дівчина.
Насправді вона знає, що таке слухання має відбутися, бо мала місце насильницька смерть, бо людська істота, якою неприємною вона б не була в очах сусіда й схожих на нього, спливла кров’ю на очах сотень свідків.
Її навчання в Інституті Перро, потім у Rapid Shorthand College і спеціальні курси мали підготувати її до кар’єри стенографа. Кілька курсів було присвячено юридичній термінології й різноманітним кар’єрним можливостям у Палаці правосуддя.
Та криза й пріоритет амбіцій братів над її власними бажаннями змусили її перервати навчання й надати свої таланти доброї робітниці у розпорядження «Діана Дресс». Але вона втішає себе попри розчарування: її робоче місце далеко від армади швейних машин.