За рік вона вже стане глухою, як тетеря, подібно до малої Веронік, котрій хоч і ледве виповнилося сімнадцять, але котра мусить читати по губах співбесідників, щоб брати участь у розмові. А ще вона коли говорить, то кричить доти, поки Симона чи ще якась добра душа не покладе на неї руку, щоб вона поволі знизила гучність на один-два децибели.
Вілброд напускає на себе стурбований вигляд, тобто натягує на обличчя вираз такого собі занепокоєння чужими намірами, оскільки існують численні зв’язки, які, підкоряючись іноді примхам випадку, керують нашими життями, й рухи, зроблені цією далекою знайомою, можуть негадано ускладнити його життя, а він боїться непередбачуваного.
— На твоєму місці, красунечко, я тримався б подалі від проблем.
— Насправді, — відповідає вона, дивлячись на міські нетрі й фабрики за вікном, — я не ваша донька. І той поліцейський не хотів записувати ні моє ім’я, ані ім’я жінки, яка стояла зі мною поруч на балконі. Але занотував ваше як добровольця. Дивно.
Він глибоко вдихає повітря, але його рука тремтить на кермі горіхового дерева: він охоче вліпив би їй ляпас тильною стороною долоні, але ж юна Беланже — не його Жюльєтт, та й бити треба було б рукою, яка перемикає швидкості.
— Тож бач, тобі не варто хвилюватися. Старий добрий Вілброд усе владнає.
Біля китайської школи стоїть поперек вулиці візок, що змушує машину зупинитися, й Вілброд натхненно тисне на клаксон, здається, це його особливо радує.
Симона користається нагодою, щоб відкрити важкі дверцята, й, байдужа до докорів водія («З глузду з’їхала? Ти посеред китайського кварталу!» ну, й усе таке інше), виходить, навіть не подякувавши.
Вона обходить автомобіль ззаду й швидко крокує до площі Дюффрен.
На місто накочується сірість, пронизливий вітер дме з півночі, та Симона зупиняється біля входу до публічного туалету, звідки піднімається запах сечі; тут же вештається молодий хлопець з гарними рисами, блукаючим поглядом і зіщуленими плечима.
Потім вона дозволяє своїм ногам нести її гравійними доріжками, дихає на повні груди чистим повітрям, довгі голі руки в’язів, що щетиняться тоненькими гілочками, видаються їй бронхами.
Її переслідує неприємна думка, не дає спокою, але дивним чином вона не може її сформулювати.
Сама того не помітивши, з палаючими щоками й легкою посмішкою, вона дійшла до маленької вулички Шеннвілль, у кінці якої зник Вілброд, щосили тиснучи на клаксон, звернула на Дорчестер, перетнула вулиці Сен-Жорж, Андерсон, Де Бльорі, минула храм Святого імені Ісуса й коледж Сант-Марі, і гоп-гоп, спритними ніжками, наче підхоплена дружнім бризом, швиденько дістанеться до площі Філліпс й кабінету патрона «Діана Дресс», який вибачить їй спізнення, якщо вона надолужить три години втраченого часу.
Незважаючи на виселення, на констеблів, які розсіяли натовп ударами кийків, на смерть Мамонта й усі ті нещастя, що розігралися на її очах, Валентина В. не може перестати хихотіти, дивлячись, як двоє представників сил правопорядку тягнуть інертне Микитине тіло до «Форда»: вона думає про калоші з острова Принца Едварда, в яких вона сама хлюпала дорогою з «Thrift Store» — благодійного магазину — з тією самою картоплею, яка тепер валяється на тротуарі й на асфальті.
Сидячи на східцях, лікті вперті в коліна, вона дає змогу своєму негідному чоловікові вилити його тяжкі скарги на численні несправедливості, жертвою яких він себе вважає, — а в цей час кров іншого чоловіка стигне на холодному асфальті: на ласкаву матір-батьківщину, клянеться ніколи більше не бачити ту згубну землю; на своє хворе серце, хоча йому не завадило б радше подумати про власну печінку, промайнула у неї думка; на нескінченну зиму, над якою він надає перевагу задушливому літу; на жорстоких чоловіків, на байдужих жінок, на собак, які гавкають, і на щурів, що ночами, коли відбуваються пиятики, переслідують його аж до самої халупи.
Валентина не дуже вчена, в школу не ходила, вона більш-менш дає собі раду з тими картами, що випали їй по життю, вона нікого не знає, окрім своїх квартирантів і кількох сусідів, вона не читає, в театрі не була вже давним-давно, ходить до української церкви, але ні в що не вірить, зовсім ні в що, цілковито ні в що. Віра її випарувалася разом з її красою, тобто хтозна вже й коли, у неї випало більше зубів, ніж зосталося в роті, а на місці зобу — страшний шрам, що дістає до кісток, і часто вона помічає зневагу в поглядах перехожих, коли має нещастя перетнутися з ними на тротуарі.