Але! Вона прекрасно розуміє, в якій ситуації вони з Йосипом опинилися, бо має розум жвавіший, ніж може здаватися через її впертий вигляд.
В очах влади, особливо цього розцяцькованого блазня з імператорськими вусами, вони — подружжя небажаних, як сотні й тисячі таких у Монреалі. Вони безробітні, до того ж глава сім’ї малорухомий, два зневажені паразити, а тепер ще й знедолені, а що найгірше — опинилися в центрі бунту, великою мірою розпалюваного цими брудними комуністами, запальнішими від черниць у чепцях, які з’являються в районі без попередження, але з яких хоч діти можуть посміятися.
Вона починає впадати в заціпеніння, коли двоє поліцейських виникають перед нею і Йосипом: їй добре знайомий оцей метал у погляді, як у кровожерливих міліціянтів й абортмахерш, крізь який нічого не може пробитися, навіть жаль за чимось.
Менший з двох прицільно й сильно б’є по здоровій нозі Йосипа, тоді як другий хапає його за руки й змушує підвестися.
— Папери! Papers! — репетують вони разом, кожен іншою мовою.
Та ні він, ні вона не знають, де шукати їхні документи у цьому великому кавардаку, яким став їхній квартал вулиці Сен-Домінік. Стару сумку, з якою Валентина майже ніколи не розлучалася, зірвали з неї, коли вона чинила опір, тож Йосип задовольняється тим, що махає руками, аби показати, що його ідентифікаційна карта десь випарувалась.
Їх потягли до фургона, в якому вже маринувалося з десяток інших нещасних, дехто побитий і з синцями на обличчі або й поламаною рукою.
Йосип дозволяє кинути себе на підлогу, відкриває рота й починає скиглити, а його дружина вибирає, на який кінець лавки вмостити свої чималенькі сідниці. Дивиться на своїх товаришів по нещастю, багатьох упізнає, всі такі самі іммігранти, як і вона, протестують російською, німецькою й польською мовами.
Старий автомобіль «Стеджмен» починає двигтіти, і їй доводиться вхопитись за сидіння, щоб не впасти на підлогу.
Місто ривками котиться за прямокутними вікнами, пробитими на відстані трьох дюймів від даху: заповнені цікавим людом трамваї, вітрини, іноді капелюх чи вивернута поривом вітру парасолька, розкрита хтозна з якої нагоди.
Аромати і звуки видаються Валентині дивними, бо вона ніколи не виходить за межі району — от лише щоб добути ту бісову картоплю — і ще з дитинства довіряє власному писку, який її завжди направляє: он там шкварчить м’ясо, а далі — теплий хліб, а он той чоловік — непорядний.
Все, що їй відомо в цю мить: вони заледве проминули вервечку м’ясних і ковбасних крамничок і спустилися до берега, їх везуть у західну частину нижнього міста, де до металевого присмаку тертя трамвайних штанг об дроти домішується запах риби й горілого вугілля із топок локомотивів.
Один із затриманих, підліток надзвичайної вроди, як їй думається, з очима чистого азуру і стрункий, як дівча, починає плакати, голова на руках, кашкет розвернутий козирком назад.
— Боже милостивий, вони везуть нас в Імміграційний госпіталь! Нам кінець, клянусь.
І він випорожняє шлунок: жовч, хліб, маляс і, мабуть, іще вершкове масло.
Кілька товаришів по нещастю намагаються його розрадити, та гумор тільки більш деморалізує, й вона впадає в паніку, але холодну, як наче дзвонять дзвони, коли пропускаєш поїзд на переїзді: так, госпіталь для знедолених міститься за залізницею, звідки відправляють конвої до Галіфакса, вхідних дверей країни, які можуть стати для них дверима скорого виходу.
В’язні нерухомо дивляться перед себе, наче збентежені запахом блювоти, що піднімається від підлоги, і бачать знаки з обох боків вулиці Сен-Антуан: заправка «Charlie’s», Фінський більярд, «Fabrikold» — фабрика фарб, редакція The Gazette, пральня «King Hum», далі третьосортні готелі — «New Haven Room», без сумніву, для іммігрантів, а ще далі, в тіні Віндзорського вокзалу, «Grand Central Hotel», з боків якого прилаштувались «Terminal Club», «Breslin Hotel», велика земельна ділянка і справді — будівля з червоної цегли, хоча й іншого відтінку.
На відміну від того, що за кілька секунд напридумує собі бідна жінка, котра прагне все наділяти благосними чеснотами, тут взагалі не йдеться про якусь архітектурну фантазію, естетичний виверт чи намагання прикрасити в’язницю, щоб викликати співчуття. Зведена у 1908 році будівля була віддалено схожа на L, а якщо казати точніше, враховуючи її внутрішній двір, то на велику літеру G. Двадцять років по тому добрий канадський уряд вирішив зайнятися депортацією мерзенних іммігрантів, яких називали комуністами, і наказав добудувати два поверхи й продовжити сторони, що й надає цьому концентраційному госпіталю вигляду прямокутного паралелепіпеда, а його двоколірне забарвлення чітко вказує на новішу добудову.