У зеленкуватому світлі другого поверху вона може розгледіти бліді обличчя виснажених жінок і дітей з непроникними поглядами, а нагорі, під жахливою павутиною із свинцевих трубок, що з’єднують віконні стулки, ув’язнені справжні скелети з кущистими бородами, деякі з худющими плечима, дещо зеленкуватими у сумному ореолі, а їхні зморшкуваті риси й фіолетові кола під очима схожі на пролежні.
Охоронці й матрони, з цигарками на губах, дивляться на щойно прибулих з гримасою огиди, як у м’ясника, що спостерігає за відгодованими телятами, котрі з дурнуватим виглядом бродять у загоні в очікуванні бійні. Всі двері довкола них зачинені, а пузаті чоловічі силуети з руками на нирках урочисто дефілюють за квадратами матового скла диспансеру й фельдшерського пункту, прикрашеними пурпуровими хрестами.
З того місця, де стоїть Валентина, вона може розшифрувати написи англійською, а повільно повертаючись — виділити різні складники першого поверху: гараж — колишні стайні, спальня наглядачів, камери, невеличка зала, а в дальньому кінці будинку — адміністративні приміщення. А з іншого боку — такі самі кімнати для жіночого особового складу та мешканок на карантині, туалети й умивальники з обох боків від величезних сходів з блискучого мармуру, які дисонують з рештою похмурого оточення.
Охорона наказує чоловікам залишити сумки й торбини на місці, й бідні вони відразу це виконують: звук падіння трупа наповнює залу. Наостанок Валентина думає про Микиту.
Потім вони штовхають в’язнів до тих же сходів, і тупіт чобіт відлунює від циполінової підлоги, наче Йосипова милиця дере по мармуру. Той кидає на неї стражденні погляди, й Валентина з подивом відчуває, як у ній знову прокидається кохання до нього, незалежно від відчуття біди й образи, яке її охоплює, бо тільки через нього вона опинилася у в’язниці, замаскованій під лікарню.
Чотири матрони, одягнуті майже по-військовому, разом підходять до українки, ще одна, думають вони, напевно, й відбирають її у поліцейських, які відпускають її між двома смішками й прицмокуваннями. Не зронивши й слова, матрони ведуть її до сходів, що закручуються навколо світляного стовпа.
Поки вона піднімається вгору, кашель, плачі, молитви, крики, писк немовлят зливаються в один протяжний гамір, який стає просто кошмарним: здається, що то опера, написана безумцями, яка відбивається від мурів і змушує сходи вібрувати.
Вони на мить зупиняються на другому поверсі.
Валентина дихає, наче бик, хапається за поручні з холодного заліза, хоче трохи відпочити, але велика руда наглядачка з чорною бородавкою під носом сильно б’є її межи плечі й наказує продовжувати підйом.
Вони сміються.
Валентина відчуває, як залізна рука стискає серце, а перед очима тупо прокручуються ті кілька секунд, які передували її виходові на сцену там, на іподромі в Києві. Невже те, що вона вважала боязню сцени справжнього артиста, було лише проявом звичайного страху?
Перш ніж ступити на останній сходовий прогін, одна з чотирьох церберш стукає три чи чотири рази ногою, і Валентина розпізнає шкрябання щурячих кігтів по каменю. Піднявшись нагору, біля товстої свинцевої плити без ручки, але із замковою щілиною завбільшки як оливка, церберша витягує величезну в’язку ключів для двосторонніх замків. Вибирає один, із головкою, обтяженою граблями з масивними зубчиками, підносить його до отвору й вставляє у циліндр замка, поки її подруги виймають довгі палиці.
Брязкання металу діє магічно: на поверсі розливається майже повна тиша, порушувана схлипуваннями голодної дитини. Решітка відчиняється майже без скреготу: доктор Ґурд, який займається таким-сяким лікуванням пацієнтів, не зносить шуму такого роду, як погано змазані коліщата чи сирени.
Березові молдинги непристойно виблискують над стертим кленовим паркетом. Їх відразу окутує сморід, від якого забиває дух. Жирні коричневі ліниві таргани вештаються по стінах, напевне одурманені нестерпною спекою.
П’ятеро жінок прямують коридором з блимаючими ртутними лампами, які, незалежно від справжнього кольору шкіри, чіпляють на обличчя трупну маску, й Валентина переконана, що тут, в одній з кімнат цього в’язничного госпіталя Міністерства імміграції, може закінчитись якщо не її життя, то щонайменше пригода на північноамериканській землі.
Стенографістки погоджуються з тим, що доктор Розаріо Фонтен, років сорока з хвостиком, зовні схожий на дон Жуана. В дійсності у нього квадратне підборіддя, солідний ніс, м’ясисті губи, високий лоб, стягнута ґумкою на потилиці чорна грива й світло-карі очі, облямовані густими віями, що надає йому вигляд здивованого біґля. Окрім сильних рук, у нього ще й плаский живіт завдяки старанним відвідуванням басейну YMCA, де він намотує метри доріжки своїм улюбленим стилем «кроль», повністю голий і винятково в чоловічій компанії.