Коли він не працює в лабораторії, то викладає в Університеті Монреаля, де, однак, його звання судового медика дещо охолоджує запал жіночого персоналу.
Вірний своїм звичкам, Розаріо, який водночас є директором моргу й Інституту судової медицини в Монреалі, входить у двері ресторану «У Лео» на розі вулиці Сент-Терез. Рівно ополудні він спускається на кілька сходинок, які ведуть до невеличкої зали, але бачить те, що майже готовий визначити як невідповідність: за столом, який зазвичай віддають йому, вже сидить відвідувач, прикривається газетою.
Розаріо кидає гнівний погляд у бік кухні, звідки управитель посилає знаки вибачення, як кажуть, зі схрещеними пальцями, як буває, коли люди розкаюються. Зловмисник перериває читання, кладе між тарілками свій Passe-Temps, тижневик про події культури, який йому особливо до вподоби. І доктор Фонтен відразу впізнає свого начальника, який — неймовірний факт — йому всміхається.
Лоренцо Кінґ — колись знаний репортер, якого прем’єр міністр Ташро особисто призначив головним коронером регіону п’ять років тому. Чоловік підводиться, щоб привітати Розаріо й потиснути йому руку. Цей переможець змагань геркулесів з мішками із сіллю, рекордсмен міжнародного журналістського марафону — об’їхав навколо світу за 62 дні, на три з половиною години швидше від його паризького конкурента з видання Matin, Ґастона Штіґлера, який зробив його відомим, між іншим, і завдяки його неймовірній втечі з російської вʼязниці, — все ж вирізняється тендітним тілом, що компенсується диким поглядом.
Він запрошує свого підлеглого сідати й розділити з ним стіл.
— Бачили?
Легенько постукує доглянутим вказівним пальцем по сторінці перед собою, змушуючи склянки подзвякувати, поки той, хто стане його мимовільним співтрапезником, відставляє стілець. Заголовок на першій сторінці починається так: «Канадська революція?» Доктор Фонтен влаштовується, киваючи, він добре стежить за тим, щоб не показати своєї відрази до цієї публікації й багатьох схожих у Miroir.
— У Канаді, — читає Лоренцо, — не може бути революціонерів, окрім як у головах окремих метеків, просякнутих привнесеними доктринами, й тих, хто не хоче працювати.
Розаріо дивується, що його патрон, за яким закріпилася репутація подорожувальника, підігріває таку ворожість до чужинців, бо сам Розаріо вважає, що його дворічне перебування в Парижі з метою завершити власне навчання відкрило йому очі на багатство нових для нього культур.
Але колишнього шеф-редактора газети La Presse не попускає. Він лає комуністів, які руйнують досі гармонійні стосунки між народом й елітами, до яких він себе відносить.
— Ці дикуни навіть не люблять хокей.
Він перехиляє своє пиво й трясе бокалом у напрямку юного Міранди, сина власника ресторану, який їх обслуговує. Коронер Кінґ вмощується у кріслі, робить вигляд, що розглядає оздоблення зали, крутить порожній кухоль.
— Гарне місце, — говорить він майже переконано. — Й не скажеш, що ще минулого літа тут була народна друкарня. Криза не відступає. Але ж треба добре їсти й пити. Й, між іншим, підрізати волосся. Бачили, скільки в цьому місті цирульників?
Розаріо Фонтен, заінтригований присутністю тут свого патрона, звиклого до розкоші й до шикарних закладів на вулиці Сен-Жак, до яких навідується фауна з Палацу правосуддя, радіє, що його візаві підходить до головного. Здається, йому трохи незатишно у цій забігайлівці, він роздивляється її, ніби чудернацьку екзотику.
Коли кухоль заміняють повним, Лоренцо Кінґ робить великий ковток, витягає з внутрішньої кишені піджака портсигар, дістає «Navy Cut», вагається під несхвальним поглядом співтрапезника, а тоді запалює зі скривленими в дрібній усмішечці губами, схрещує ноги й закладає руку за спинку стільця.
— Мені телефонували з Квебеку, сьогодні вранці. Тих, хто платить нам гроші, непокоїть ота історія з більшовиком, якого застрелив один із наших.
Доктор Фонтен ніколи не любив суб’єкта, який сидів перед ним, і те, що той зайняв його столик, справу не покращувало. Тип цей був безумовно освічений, закоханий у музику й у певний сорт літератури, проте в усьому проступала непоборна неотесаність. Його хамство чітко проявлялося, хоч і з перервами, попри бездоганну зачіску, проріджені брови, під якими живуть очі, як то кажуть, арійської блакиті, й добре доглянуту шкіру без зморщок, незважаючи на його шістдесят. Його вишукані костюми, шовкова хустинка в кишені, підібрана до смужок на піджаку чи малюнка краватки найвищої якості, запонки, які привертають увагу до тихенького шурхоту манжетів, імпортне англійське взуття, срібний портсигар з гравіюванням доповнюють картину словникового запасу й добре поставленого голосу, отриманих після кількох років навчання на правничому факультеті університету Маꥳлл. Там же він оволодів англійською, як і третій чоловік його матері, суддя Калікст ЛеБьоф, відомий персонаж, хоч і скупуватий — він змусив хлопця кинути навчання й почати заробляти на життя.