— Мені платять, — відповідає доктор, — за мою наукову експертизу. А свої політичні вподобання я залишаю вдома.
— Звичайно, звичайно, — каже співрозмовник, розганяючи дим тильним боком долоні. — Та, без усякого сумніву, було б мудро приділити особливу увагу... обставинам довкола цієї справи.
Зі швидкістю блискавки він розводить ноги і, не встаючи з місця, буквально кидається на стіл, тримаючись за скатертину стиснутими в кулаки руками: спортсмен, яким він колись був, пильно дивиться на Фонтена, підборіддя напружене, сигарета тремтить, наче його охопила лють усіх чортів на світі, брови вигнуті скрипкою. Він шепоче, наче вгризається у слова:
— Ми знаємо, що ці іммігранти, ще й безробітні, просто моляться на пляшку, коли не гірше. Я ще не кажу про героїн, мій друже. Ні про опіум, а ви ж бачили, які руйнації вони спричиняють у наших співгромадян. Ви ж знали Гун Ліна з вулиці Сен-Урбен? Я давав йому чистити свої костюми. Прекрасна робота, він повертав їх у бездоганному стані, складочки рівненькі. Тепер уявіть, що він був найбільшим у провінції підпільним торговцем кульками, і я не про свиняче рагу.
— Ми приділяємо особливу увагу печінці жертви, як і всьому іншому. У мене є хімік. І я йому повністю довіряю.
— Жертви? Сильно сказано. А щодо вашого аколита, цього Франшера, так. Гарний тип, хоча трохи жорсткий.
Перед Розаріо виникла тарілка: приготовлені на парі й облиті томатним соусом голубці з македонським салатом. Міцний дух довго вареного капустяного листя перебиває запах тютюну.
Лоренцо Кінґ кривиться од відрази: такого запаху немає на вулиці Таппер, де він живе в елегантному дуплексі, в напівпідвальній квартирі якого мешкає загадковий містер Джемісон, молодий науковець, з яким він часто розділяє сніданки. Насправді ж, його ніжна Марґарет, або просто Меґґі для близьких, перед зіпсованим повітрям метрополії надає перевагу чистому повітрю сільської місцевості й сільському оточенню Велліфілду, де її батько, грізний капітан Александер Кокбрурн, був оселився, а потім і віддав Богу душу в поважному віці вісімдесяти дев’яти років.
— Великою перевагою життя в оточенні англійців є те, що ніколи не губиш з поля зору неминучий характер речей. Поговори про це з Джоном Джорджем Ламбтоном, нашим знаменитим лордом Дургемом.
Згадка про автора фатального рапорту, що рекомендував асиміляцію франкомовного населення, викликає у нього сміх. Він регоче, випускаючи огидну хмару, суміш хмелю з «Вірджинія блонд». Потім глибоко вдихає, тоді як його підлеглий пережовує шматок, і продовжує монолог:
— Теперішня економічна ситуація тимчасова. Як доказ, Італія виходить з неї переможницею, і я готовий забитися, що той вусатий німець теж сотворить чудо. Чого бракує нам, так це трохи завзяття. Й гарної музики. Я меломан. Можна обожнювати такого майстра, як Вагнер, і підтримувати культ такого хокеїста, як Ньюзі Лялонд.
Доктор Фонтен змушував себе не звертати уваги на балаканину коронера і, пригадавши, що той за всяку ціну уникає відвідин моргу, коли там роблять розтини, заходжується вправлятись у подовжньому розтині другого голубця. Він обережно розводить краї й виставляє напоказ нутрощі: тонко нарізану цибулю, добре карамелізовану, білі, наче опариші, зерна рису, гвоздику й жирне змелене м’ясо, що купається у коричнюватих вершках, до яких домішується жилка червоного соку.
Лоренцо Кінґ уже не сміється. Він знову одним духом випиває пиво, витирає рота кінчиком серветки. Кладе її на стіл і рвучко підводиться.
— Я хотів нагадати вам, Розаріо, що наша робота, на жаль, має ще й політичний складник: ви знаєте, хто призначив нас на наші посади. І це не комуністи, яких не так легко, як вам здається, викинути на вулицю, прийдуть вас рятувати, якщо вас посадять задом на палю.