І йде, не заплативши, з Passe-Temps під пахвою, й не звертаючи уваги на бісики в очах лікаря. Той, коли закінчив їсти й заплатив рахунок за двох, знову проходить через двері ресторану «У Лео». Піднімається вулицею Сен-Венсен, спускається у підвал гарної будівлі, де на нього чекає хризотило-азбестового кольору оголене тіло, помите й звільнене від паразитів.
Він дивиться у записи на аркуші, що лежить на могутніх грудях Микити Зінчука. Колега Франшер Пепен підтверджує, що у крові немає жодних слідів алкоголю, і це змушує його поморщитися. Перед ним тепер лежить такий злий, такий страшний більшовик біло-сірого відтінку, з якого вже випустили всі рідини.
І Розаріо Фонтен питає себе, перевертаючи труп з допомогою іншого свого асистента, Жана-Марі Рюсселя, як його начальство уявляє собі те, що він візьметься заперечувати очевидне: походження дірки у спині, отвору досить великого, куди можна запхати мізинця.
Після того, як Джіанні Зутто кинув Зінчука на заднє сидіння автомобіля, він сідає на пасажирське місце. Його руки ще тремтять, і він вважає за краще довірити кермо судовому виконавцеві Дюшено. Той тисне на педаль газу й на всій швидкості летить униз вулицею Сен-Домінік. Він не боїться за життя жертви — чоловік помер на місці, — але переживає за шкіряну обшивку сидінь. Для початку — невиразний запах аміаку, характерний для теплої сечі, який лоскоче його ніздрі, вказує, що доведеться все старанно відтирати, особливо коли взяти до уваги, що труп лежить на животі. Та, думає він, краще вже сеча, ніж кров, яка витікала б із рани, якби його кинули спиною вниз.
Щойно минули натовп, жодного переполоху не відчувалося, а коли проїхали вулицю Принц Артур, усе тіло Зутто починає труситися й неконтрольовані судоми змушують його вхопитися за панель управління.
Він же ніколи не розряджав свою зброю поза тиром, а тим більше не вбивав людину, а його колеги ніколи не втрачали оказії нагадати, що він — найгірший стрілець дванадцятого відділку. Альдеаль Жетте, його напарник у велосипедному патрулюванні й веселий хлопець у стильному пальті, ніколи не відмовляв собі у задоволенні по-доброму покепкувати з нього, називаючи бакенбарди причиною його незграбності.
— Не так і легко вцілити в яблучко, коли в очі набиваються пасма волосся, еге ж, Джіанні?
Але така реакція здивувала його самого, щоб не сказати, що він трохи зневірився в собі: хіба ж його безмежне захоплення Дуче і його силовими методами, бажання долучитися до груп боротьби на батьківщині й очищення Італії, прагнення звільнити її від її ж метеків, тих брудних жидів і комуністів, за допомогою всіх мислимих методів, його фізична витривалість, його заняття боксом, близькість побратимів, які вбили більш ніж одного злодія, впевненість, що він захищає найблагородніші цінності, його атлетична будова, його покірна дружина, перелякані діти, коли він лається, і до того всього його фантастичні вуса у формі рогів тельця, — хіба це все нічого не варто?
Йому хочеться плакати.
— Не переймайтеся, — каже йому на вухо водій, звертаючи на авеню Де Ля Ґошетьєр. Все владнається. До того ж, ми по один бік закону. Ми всі свідчитимемо, що він напав на вас.
— Справді?
— Звичайно, — каже той майже батьківським тоном. — Взаємовиручка! Він був озброєний. І серйозно, гарантую, ви захищали своє життя, не кажучи вже про наші.
— Справді? — повторює Джіанні, наче відтепер у його словниковому запасі лише одне слово.
— Нема причин переживати. Ви звільнили нас від більшовика, небажаного тут: уся Канада дякує вам. Вас треба нагородити медаллю. Орденом Юпітера Британської імперії!
Зутто роздивляється місто, яке вважав, що добре знає, але не відома йому досі туга заволодіває душею. Нетрі, борделі, магазинчики пропливають повз і розповідають про безконечну споконвічну бідність і скруту: салони краси, кравець Ґлок, шевці Міскін і Стосіоскі на вулиці Сент-Елізабет, бакалія «Сучасність», пральні «Гоп Сінґ» і «Санґ Вінґ», цирульник Ромео, знаменита вдова Варен та її доньки, молоді чоловіки, що безцільно бродять, кашкети натягнуті по самі брови, руки в кишенях, пекарня «Страшан», велика церква Сен-Совьор, обірвані діти.
«Форд» об’їжджає халупу в кінці вузенької вулички Ґупіль, завертає у двір лікарні Сен-Люк, рухається вздовж вугільних складів, потім уздовж пральні, увінчаної величезним димарем, який випльовує дим, достойний виборів Папи.
Повертає ліворуч, прослизає під переходом і, рипнувши шинами, зупиняється біля широких дверей закладу, при цьому лякає рій медичних сестер з бездоганними зачісками, які ділять одну сигарету під суворим — чи сповненим бажання — поглядом черниці в чепці.