Коли тіло Зінчука передали збентеженому молодому медикові, обидва чоловіки рушають у дорогу до поліцейського відділку номер 12.
Дорогою Дюшено займається тим, що заспокоює як може свого сусіда, навіть доходить до того, що називає його «мій маленький Джіанні» й прикрашає свою промову кількома італійськими словами.
Коли прибувають на місце, опустилися сутінки: ніч уже вступила в свої права. Матове скло розсіює зеленкувате світло на стелі кабіни.
Зутто вислизає назовні. Він почувається на диво легко, наче разом із запахом сечі й продірявленого м’яса залишив позаду злинялу шкіру: впевненість сліпих.
Бо відтепер, здається йому, він уже не може просуватися по життю легким кроком, як раніше, будучи переконаним, що він — посланець неспростовної точності, володар непогрішності, яку такий католик, як він, може збагнути, але яка зникла в ньому з останнім подихом Зінчука.
Ні. Він убив людину, яка, і він це знає, ні в чому не винна.
І все ж не відчуває жодної провини. З іншого боку, відповідальність, свідомо прийнята, звільняє його від цієї вимушеної необережності, якою він прикривався досі, він, простий столяр, який став охоронцем порядку й закону і який переконує себе, що, хоча він далекий від того, щоб бути прихвоснем експлуататорів, але захищає справжнє право й божественного походження юстицію.
Все стало ясно: він убив людину. Така ціна, яку треба заплатити за вічність діалектики, якої він ніколи не міг зрозуміти і яка залишиться для нього таємницею до скону, але яка існує споконвіку і, примхливиця, завжди використовує себе для власної вигоди як інституційний інструмент. А ще йому не вдається розрізнити, що добре і що погано: закинуло його на світлий бік до правильних чи на темний до проклятих?
Після смерті цього не зовсім незнайомого чоловіка — він-бо зустрічав його у В. й помічав, як той блукав районом, особливо вранці того дня, коли все сталося, — стерлася вся можлива брехня. І ця безповоротна втрата ілюзій дає йому несподівану свободу, звільняє від постійного напруження, яке йому невидимо заважало, підгодовуване резервуаром совісті.
Так, це вбивство, й не важливо, що воно залишиться непокараним, нова ясність наповнює його дух: дехто може вбивати й не боятися жодного покарання, і він один із них. Щонайменше, так безупинно просторікував Дюшено із заздрістю в голосі, навіть уже коли висаджував його біля невеликої будівлі на бульварі Сен-Лоран.
У вестибюлі нікого, тільки черговий, ветеран, застарий і, що примітно, затовстий, щоб патрулювати на вулицях й переслідувати кого б то не було, навіть туберкульозника.
— О, герой дня! — каже він, не відриваючи очей від читання. — Завтра ти точно будеш там, — додає він, показуючи на газету La Patrie. — Патрон і Ґейл чекають на вас, на тебе і на твій рапорт.
Зутто обходить стіл чергового і сходи й заходить до зали зі столами, які він ділить з колегами, включно з двома новенькими, які зустрічають його схвальним свистом.
В кімнаті є ще один персонаж, сигарета в зубах, на черепі фетрова шапка, в руках стилограф і блокнот. Зутто вирізняє його серед сотень незнайомців, яких постійно зустрічає, — це журналіст, імені його не пригадує, з очима гризуна й підстриженими бровами. Той підводиться з крісла, яке неправомірно захопив, простягає візитівку Montreal Herald, а тоді кладе її назад до гаманця, бо побачив байдужість чоловіка, у якого він збирається брати інтерв’ю.
Він уловлює настрій поліцейського, що сидить навпроти й кладе ногу на стіл. Суміш роздратування й пихи, а ще зерня провини, що ховається в глибині, але може прорости й пробитися більш-менш швидко, навмисно уникаючи погляду людини з протилежного боку заґратованого віконця. Та зараз Джон налаштований скористатися своїми заготовками, які швидко розв’язують язики й перетворюються на гарні статті.
Він кидає три слова італійською, які, здається, дратують співрозмовника, а тоді ставить кілька запитань щодо його теперішніх відчуттів досить прийнятною французькою, але не міняючи тон, чим підживлює роздратування того, кого придумали назвати Джіанні. Як добрий психолог він знає, що таке вдаване небажання йти прямо до кінця викликає нетерплячку, яка, зазвичай, проривається неконтрольованим виверженням однієї чи двох правд.
— Чому ви вистрілили у спину тому чоловікові?
— Бо він був брудним комуністом! У цьому районі — лише червоні, щури!
— Ви вбили його, бо він був більшовиком?
Зутто вагається: ні, звичайно, ні, бо інакше мав би поливати все довкола з пістолета-кулемета. Він робить такий сильний вдих, що аж трусяться вуса.