— Пий. Ти мій син.
Констебль Зутто бере себе в руки й коротко розказує їм свій сьогоднішній день, від занадто холодного ранку аж до короткого заходу в офіс капітана, розписуючи ту паніку, в яку впав він і його аколити, але не згадуючи про жахливе питання, закинуте йому патроном, яке, можливо, і спричинило оцей сльозовилив.
— Я знав десятки цих українських і польських робітників, набраних у місцях, де вони пухли з голоду, — повів батько. — Більшість — ні риба, ні м’ясо, якщо хочеш знати мою думку. Найгірші були православними: дивилися на нас, як на порожнє місце. Та треба визнати, що вони не були більшовиками. А цей, він був євреєм?
— Не думаю: у його хазяйки були розп’яття. Я бачив їх у вантажівці.
— Гм.
Старий чоловік — у свої майже шістдесят він був вичавлений роботою на будівництві Канадської Тихоокеанської залізниці, не кажучи вже про нектар, що вливає в себе щовечора, від чого спина його мучить, а печінка їй підігрує, — схиляє голову. Стискає свої почервонілі від вина губи, аж поки вони не починають скидатися на полуницю, а тоді стукає своїми борцівськими долонями об стіл, змушуючи дзвеніти прибори й підстрибнути перечницю й ніжну Маріанджелу, наче щойно знайшов відповідь на питання, яке вважалося невирішуваним.
— Не важливо, — кидає він. — У тебе є сім’я, треба годувати чотири роти, не кажучи вже про те, щоб сплачувати десятину, мій хлопчику: віра — наш фундамент.
Невеличкий вагончик на вулиці Онтаріо переповнений, як і вранці щовівторка. Симона, якій галантний пасажир поступився місцем, ковзає поглядом по торговій вулиці, порожній, хіба що віряни, у більшості вдови й старі люди, повертаються з церкви Різдва святої Богородиці, яка скрушно височіє з туману під холодним дощем.
Вона дивиться на дівчину поряд, яка зітхнула з розгорнутою на колінах книжкою. «Мій Жак», бачить вона назву: безсумнівно, ще один любовний роман. Читає: «Я хотіла сказати їй як суперниці: “Що ти зробила з моїм Жаком? За яким правом ти вкрала його серце, ти мучила його?”»
Симона не може втримати усмішку від такої наївності сусідки, але також і від згадки про Джошуа Ґершмана в костюмі, який уже вийшов з моди.
Раптом поїздка в трамваї видається їй веселішою, попри сірість надворі й пасажирів, що куняють, дехто в зношеному одязі й зі слідами зими. Вагон зі скреготом повертає на Сен-Урбен; розштовхуючи всіх ліктями, молода жінка сходить, зістрибує на тротуар, навіть не намагаючись скористатися парасолею: березневий вітер дме безжально й кидає дощем в обличчя.
Майже бігцем прямує вулицею Сент-Катрін, що не так уже й легко, бо торгова артерія хоч і трохи, але все ж іде під гору, аж до площі, де Симона, уривчасто дихаючи, звертає ліворуч, на Філіпс Плас. Вона ледве не наступає на лід, що підтанув, вітається із задубілим продавцем газет — о березневий монреальський холод, що проникає через вовну й кості, як шабля крізь желе! — і входить у двері будинку, поспішає до сходів, стрибає у підйомник і з’являється на своєму робочому місці зі свіжим рум’янцем і піднесеним настроєм від розробки плану, який дозволив би їй знову побачитися з Джошуа.
Та у великій кімнаті на неї чекає, заламуючи руки, Ісраель Ґолд у компанії одягненого з голочки чоловіка. Не сказавши ні слова, трійця прямує до кабінету начальника, який, підкоряючись лише кивку голови патрона, поступається йому своїм кріслом, перш ніж вийти.
Незнайомець висуває два стільці, запрошує Симону сідати, представляється, простягаючи їй візитівку, на якій вона може прочитати: «Майкл Ґарбер B.A B.C.L, Ґарбер і Блюменштайн, адвокати». Навіть якщо її серце забилося швидше, Симона не виказала цього, хіба що залилася червоною фарбою, яка, діставшись щік, зробила їх опуклішими.
Вона кладе руки на коліна, кілька секунд вивчає візитівку, кидає косий, майже веселий погляд на члена Колегії адвокатів, перш ніж повернути обличчя до свого патрона.
— Думаю, — каже вона доброю англійською, — що справа навряд чи стосується моди.
Адвокат регоче. Зі свого боку, Ґолд видається збентеженим самовпевненістю цієї молодої працівниці: він знав, що в неї досить жорсткий характер, але таке просте питання нагадує йому, що тут присутнє створіння з настільки гострим розумом, який не часто зустрінеш. Прихильність, яку він відчував до неї, посилюється, хоч вона й обтяжена колючим роздратуванням на власних нащадків, яких він вважає трохи вбогими.