— Я ризикую повторитися, дівчино, але ви стали свідком злочину і ваша присутність у суді така безцінна для нас, як... е-е, ну...
— ...бо я не іммігрантка. І не нечестивиця.
Приміщенням розтікається майже відчутна на дотик незручність, наче ця зустріч перетворилась на урочисту, надаючи картині духовну ауру, достойну зображення Святої Трійці.
Ісраель Ґолд витріщається в простір між ним і його візаві, наче стрів там таємно від інших нематеріальну креатуру: минуле. Йому бачиться, як перед ним, наче у фільмі Чапліна, розгортається його важке перетворення з юного продавця-зазивали кінця минулого століття на більш ніж поважного підприємця, знайомства з котрим шукають політики, ставлення до яких у нього не змінилося.
Зі свого боку Майкл Ґарбер задовольняється тим, що слухає, як робить завжди зі свідком, який обережно копирсається у своїй пам’яті, щоб якомога точніше розказати про шокуючу подію.
Щодо Симони, то її думки несподівано співзвучні думкам поліцейського Зутто, але під іншим, оригінальним кутом. Ставши свідком найдикішого з можливих проявів діяльності керівних структур, вона відкрила для себе, з якою безкарністю діють володарі та їхні слуги, і зробила висновок з цього досі для неї немислимого жесту — безпричинного вбивства людини — про дивне відчуття влади. Насправді ж вона зауважила неспростовну вищість гідності над жорстокістю, бо той чоловік, Микита Зінчук, що прийшов забрати свої лахи, проявив достоїнство, віддаючи Богу душу, яке ніколи не стане доступним вусаневі в уніформі, який боягузливо його застрелив.
Скажімо так: на неї спало прозріння, коли вона раптом усвідомила благодать, яка живе у знедолених істотах, бідняках, і зрозуміла, що від того їхня життєва сила стає видимішою, їхня велич незаперечною, бо навіть смерть не в змозі відібрати у них гідності. Ця жертва, якою б мимовільною вона не була, подіяла на її свідомість як чудова призма, куди проникли її ідеї, її думки, її бажання і сподівання, але розвернута у протилежний бік, щоб зрештою випустити з себе промінь світла, білого й сліпучого. По суті, вона католичка до кінчиків нігтів, але хто їй закине це? Може, вона августинка, відкуплена від зла, яке йде від чоловіків, випробуваннями, щоб не сказати мучениками, як отой Микита З.
Факт залишається фактом. Те, що напередодні лише витало навколо її особи, здається, проникло в її душу: все разом, раптово. Наприклад, вона розуміє, чому відчуває себе більше вдома в цьому кварталі собак-метеків, як називає їх її батько, ніж у своїй рідній Ошлазі, де все видається їй зумисно умовним: ненависні балакучі жінки, обов’язкова черга на трамвай як улітку, так і взимку, робітники, що похитуються біля дверей таверн, хворобливі діти, вражені туберкульозом чи цингою, начальство з персональними водіями, парії, побиті констеблями ні за що, дівчата, які шукають клієнтів на тротуарах, абортмахерші, які платять десятину, й усі ті добропорядні люди, які приймають несправедливість як своє багатство.
Однак щопонеділка вранці, як тільки Симона входить у бутик Мадемуазель, у неї нарешті складається враження, що вона може дихати на повні груди тим повітрям, яким дихають і ті, хто прибув здалеку й поклоняється іншим богам або жодному з богів і протягом століть відточує мистецтво, яке не дається аборигенам з вулиці Онтаріо: казати «ні», коли чашу переповнено.
Ця несправедлива смерть, це вбивство певним чином відкрило їй очі на себе саму: вона не та жінка, якою вважала себе до того доленосного дня, 6 березня 1933 року, тобто не миловидна юна дівчина, природна послідовниця зречення, невиправна веселунка, безтурботна, байдужа до власних страждань, шаноблива до інших.
Ні.
Насправді цей процес, повільний, лукавий, розкріпачувальний, почався з читання творів, багато з яких заборонені, і пришвидшився після контактів з трьома різними особами, з якими перетнувся її шлях: Ґертруд Дойл, Роуз Адлер і зовсім недавно Беллою Ґордон. Довготелесий силует Джошуа Ґершмана теж виділяється серед її спогадів, але провокує в ній інший різновид почуттів, про існування яких вона навіть не знала, в усякім разі, про таку їх болючу інтенсивність.
Ісраель Ґолд бере сигарету — «Букінґем», як і назва оркестру на радіо, — підпалює її, ставить лікоть собі на коліно й упирається очима в очі своєї працівниці.
— Маю зізнатися вам, мадемуазель Симоно, що ситуація делікатна, як для вас, так і для мене. Навіть не можу уявити, який тиск чинитиме на вас ваше... гм... середовище. Навіть не сумніваюсь, до вас ставитимуться як до зрадниці. Ви не можете не знати, що ми постачаємо уніформу і державним службам та підприємствам, які бояться вимог, що ширяться. Ясно, що йдеться про огидну справу, метре Ґарбер, — кидає він, не дивлячись на адвоката.