— Присягаюсь, — каже вона, ніби читає їхні думки, — хочеш чи не хочеш, а доводиться вставати з несучками. Але можна сказати, що у моєму віці все радше навпаки.
Відвідувачі знімають боти, проходять у маленьку квартирку, в якій на диво багато світла, і Джошуа помічає, що в будинку добре натоплено. Вона показує їм велику металеву трубу, яка починається біля підніжжя плити й звивається від кімнати до кімнати.
— Насправді то для курей, щоб не мерзли взимку. Ну, й для начальства. Звісно. Але Коени — гарні люди, тож вони зробили мені таку послугу, — каже вона, ляскаючи рукою по залізній трубі.
Вона пропонує їм каву, вони вдячно погоджуються, сідають за стіл. Густий аромат смажених зерен проганяє поганий запах з першого поверху. Зайнята приготуванням гарячого напою, стара жінка заводить пісню з їдишського фольклору, але повільніше, ніж має бути в оригіналі, тим самим додаючи їй сумного ностальгічного відтінку.
Белла задумлива, мовчазна з поваги до господині дому, між ними різниця десь в одне покоління, вона ледве розуміє слова, а Джошуа широко всміхається, широко, так, але й сумовито, як і має бути.
Джошуа вистукує долонею ритм по стегну, але легенько, щоб не налякати мадам Коперман, трохи опираючись бажанню доєднати свій голос до її, бо впізнав пісню «Keshenever shtikele»:
Іда радісно гигоче, наче три попередні нужденні роки розпружили її плечі, нирки й ноги. Вона вальсує від плити і ставить чашки на стіл, сідає, показує зігнутим артритом пальцем на Беллу й кидає цілком зрозумілою англійською:
— Так, я чула про вас, ви щодо тієї історії з Лігою робітників. Мій хлопчик її член. Я була в нього, номер 3811, коли Мамонт дозволив вусаневі вбити себе.
— Ви знали його?
— Не дуже. Він не був найяскравішою свічкою в районі, ось і все, що я знаю. Але в будь-якому разі це брудна справа.
Белла й Джошуа обмінюються просвітлілими поглядами.
— Ви були присутні, коли... все сталося?
— Так. Мій син живе практично навпроти, а я в нього прибираю. Бо він ніколи не знайде собі дружину, якщо обливатиметься потом, а його сорочки зотліють на лахміття.
І вона розказує їм, що бачила.
— Я прибула на місце близько четвертої. Я не була знайома з людьми, що жили в номері Сен-Домінік, 3962. Я не була знайома з жертвою. Я бачила, що сталося. Було багато народу, і один з поліцейських сказав «get away», і щойно він так сказав, Мамонт розвернувся, щоб піти, і йому вистрілили у спину, на тротуарі. Він упав.
— Він був озброєний?
— Убитий? Ні, зовсім ні. Єдиний, у кого там була зброя, це в того в уніформі!
Гаряча кава, пісня з країни предків і до всього ще й ці свідчення заспокоїли дивну пару, яку утворювали Белла й Джошуа.
Тож вони з легким серцем слухають бурчання старої про її померлого чоловіка: «робоча конячка, мій Генрі, мій Генк, серце моє»; про його багату сім’ю, з якою порвала всі стосунки: «Та вони із золота їдять і на діамантах сплять у своїй фортеці на вулиці Креґ чи в палаці на вулиці Оксфорд, і не менше»; звичайно, про сина; про сусідів: «Ота Кауфманн, що вимагає, щоб її називали Мадам, отака товста, ну, що ділить свої задрипані нетрища з Мозесом Якобовичем, який не знати звідки взявся, йому років двадцять, не більше, манірник іще той, хоч і на вигляд як бандит».
Іду понесло, і вона говорить про клан Тарів, починаючи з Джона, дубового мисника з мозком завбільшки як горошина, хоч і одружений, має трьох горластих дітей, старший із них втратив око, граючи в бейсбол. Вона переходить на молочника Істмена, жирнішого за його коняку, який цілий день жере, сидячи в «Дулус Сандвіч шоп», що навпроти. Останнє просто висипала на голову: Федишини; Ґозанські; такий собі Скляр, довгорукий антиквар; Коннери, чия донька Сара туберкульозниця і все ніяк не віддасть Богу душу, вже вся сім’я вивчила псалми напам’ять; Фрости; Самюель Блум, гарний, як Бог, але вчащає в кінотеатри на вулиці Мейн і його з дружками ловила поліція моралі; Щури, Ярчуки, Ляйбери, Сміти, Робіду.