— Я про всіх них знаю, — стверджує вона, — і про мого квартиранта, Вільяма Гершорна, і про Єврейську Ліберальну політичну асоціацію також, ви ж про неї точно чули, про синагоги й про магазин тут поруч, куди я ходжу щодня...
Здається, вона відтворила за столом, ні, не вулицю Сен-Домінік, а країну, з якої приїхала, Бричани, Бессарабію своїх предків, а в її очах мерехтить волога. Може, вона з Дністра чи, може, з Пруту? Вона переповідає гостям про неділі свого дитинства у флігелі предків, який потім згорить, як і дев’яносто відсотків єврейського кварталу, від рук підвладної нацистам міліції. Але про це вона ніколи не дізнається.
Коли гості підводяться, щоб продовжити те, що можна описати як паломництво за правдою, у Іди Коперман, вдови Саббат, на очі навертаються сльози. Вона пропонує їм шматок пирога, поплескує їх по щоках й обіцяє, що буде завтра зранку на слуханнях у коронера. Якщо вони по неї зайдуть.
Решту дня вони проводять, заважаючи мешканцям, які зустрічають їх іноді як євангелістів Рутефорда, цих дослідників Біблії, які провіщають вам неминучий Апокаліпсис, — Свідків Єгови. Вони помічають, як загальний страх, що підживлює народ, знищує надії на правосуддя, перекреслює необхідність пошуку істини.
А ще, від авеню Мон-Руаяль до Принц Артур, від сходів до сходів, від халупи до халупи, від бутика до вуличної розкладки, їм вдалося переконати всього лиш одну людину — Йотту, жінку близько тридцяти з іскристими очима, дружину рознощика Гаррі Ріттера й матір чотирьох дітей, яка займає частину другого поверху через двоє дверей від Вадартріків.
Будинок, що справляє враження прибудови позаду довгої новісінької будівлі «Купер», з якої через нерегулярно прорізані малесенькі вікна долинає стукіт сотень швейних машин, запущених о сьомій ранку.
Йотта навіть запрошує їх пройти кімнатами і дозволяє зазирнути в останню, холодну, завалену шкурами.
— Раніше мій Гаррі був кушніром, до того ж одним із кращих. Та то було раніше, коли жінки могли дозволити собі накидку з норки, а чоловіки пальто з бобра.
Кухня виходить на хрестоподібний двір, завширшки такий, щоб могла пройти доросла людина, прохід у стіні й багні, через який можна було дістатися до бульвару Сен-Лоран, поблукавши лабіринтом провулків, але в попередні роки такий доступ до будівлі «Купер» було перекрито.
— Вісім поверхів, — зітхає вона, колишучи немовля на руках. — Ми бачимо сонце тільки опівдні, і все.
Вона пригощає їх слабеньким, але дуже гарячим чаєм.
Так, вона знає Микиту Зінчука відтоді, як він знімав кімнату в будинку 3962.
— Нещасний хлопець, бо самотній, звичайно, а ще й безробітний. А дівки до нього ставилися несерйозно, від горшка три вершка й широкий, як бик. І не дуже живий уже, якщо дозволено так казати про смерть. І не великий друг ні євреїв, здається, ані жабоїдів. Любив В., добрих людей, але далеко не чистюль, якщо хочете знати, а старий В. заглядав у пляшку частіше, ніж треба. А коли виходить із себе, то удари можна почути аж тут. І скигління. І плач.
Вона стверджує, що все бачила: була за два кроки від Зінчука, коли пролунав постріл.
— Вони почали виносити меблі. Той, кого називали Ніком, щось сказав, я не розчула. Там люди позалазили в кузов автомобіля й кричали. Один із вантажників крикнув поліцейському: «Shoot him! Shoot him!» Вусань підняв зброю й наказав відійти. Бідний Нік повернувся, щоб утекти, але хтось крикнув: «Shoot! Shoot!» — і він стрельнув. А той упав.
Вона підтверджує, що в нього в руках нічого не було, хіба що стара валіза, яку він намагався поцупити у судового виконавця. Продовжує оповідь після ковтка напою:
— Я сказала б, що було близько тисячі душ. Вусатий констебль наказував людям проходити, а щодо мене, то де б я сховалася? Я живу тут. Тож я й дивилася, поки всі не розійшлися, з Валентиною і Йосипом включно. Вони сиділи на моєму ґанку, не знали куди йти. А тоді їх забрала поліція.
Белла й Джошуа обмінюються поглядами. Він питає, куди їх повезли.
— Ну, я, звичайно, прислухалася, щоб ви не сумнівались. У лікарню-в’язницю, там, між двома вокзалами. Ми поки не готові піти до тих бідаків на побачення. А щодо Мамонта, то кажу ж: чоловік, якого підстрелили неподалік від мене, не мав зброї. Він нікого не намагався вдарити. Просто був перед натовпом.
Вона пропонує підігріти вміст їхніх чашок, та вони відмовляються: їм треба підніматися іншими сходами, а прихильники точно чекають на них у залі «Принц Артур», їм нетерпеливиться дізнатись, які акції передбачено, щоб розворушити протестантів і показати владі, що спротив визріває, що несправедливість і брехня спричинять визволення народу і червоні крила комунізму розгорнуться над цією прекрасною країною. А найперше — вони мають попередити Майкла Ґарбера щодо Вадартріків й попросити його стати на їх захист.