— Це чистої води природний відбір там у хлопців, — кинула Маґда, руда аж до самих кісток угорка. — Якщо комусь кортить зрозуміти капіталізм, може просто піднятися вище: у нього розкриються очі на раз-два. Там нагорі безлад, скрізь, мені дещо відомо.
Інші жінки сміються.
Магді далеко за сорок, і вона представляється актрисою трагічного амплуа, але особливою, яка сприймає справжню велич Шекспіра чи Расіна не інакше, як через їхню сувору войовничість.
Ця донька рабина, прихильниця Бели Куна, яка зробила ще гірший вибір, коли продемонструвала симпатію до Тібора Самюелі, такого ж, як і вона, єврея, але кровожерного безумця, котрий зрадив справу перед тим, як його вбили австрійці. Іще до настання в Угорщині консервативної диктатури Маґда втекла в Італію, де сіла на перший корабель до Америки.
Коли прибула в країну у 1919 році, то відразу ж поповнила ряди комуністів, а ще ряди матусі Лябель на однойменній вулиці, в брудному кублі, з якого їй вдалось вибратися завдяки одному з постійних відвідувачів. Найбільша іронія життя тієї, котру багато хто знав під псевдонімом Маґда Мейджор, — її арешт на сцені, що над ринком, за порушення щонайменше одного з десяти правил, встановлених муніципальним театральним цензором.
— Дати наказ свиням затримати мене, кинути до в’язниці, щоб без усяких сумнівів передати для тортур до рук будапештських фашистів, і за що? Бо підняла свою ратицю трохи зависоко, як на смак якогось семінариста, що загубився десь у залі: є від чого стати атеїстом. А донька матусі Лябель, товста Роланда, з помадою на упирячих губах і сотнею кіло жиру, вона, кажуть, тримає салон на вулиці Шербрук, називаючи себе «актрисою й домогосподаркою»...
Маґда, після доброго місяця за ґратами, — старійшина камери 208, невеликої кімнати, орієнтованої на схід, поряд з туалетами, яку ще тіснішою робить комин, через який з підвалу виводиться гаряче повітря, тому вікна завжди відчинені, а ґрати вкрилися білою памороззю, наче замерзлим молоком.
В умивальні, звідки чується невпинне булькання, налічується чотири раковини, дві ванни й чотири унітази на двісті п’ятдесят жінок; деякі з них настільки хворі, що їх мусять туди тягнути, загиджуючи проходи й наповнюючи повітря задушливим смородом, який на деякий час забиває запах аміаку.
Окрім усього, ті, хто потрапляє сюди здоровими, часто виходять звідси сповненими страждань, в агонії, мертвими. Дехто, як Маґда, здається, щеплені від усіх хвороб, що лютують на поверсі, і саме вони й командують за важкими дверима, зачиненими з двадцять другої години до світанку. Але прорізане у стулці дверей віконце пропускає хрипи й плачі душ настільки розпачливі, що за кілька тижнів вони свою висилку до держав, розтерзаних внутрішньою війною чи спустошених голодом, — країн, де вони вже нікого не знають, де будинки їхніх предків спалені найманцями або вже зайняті злочинцями, — сприймають як благо.
На щастя, Маґда взяла Валентину під своє крило, й одна з охоронниць — а вони всі були шотландками з литками борців — сказала їй, чому стара жінка опинилася серед парій. Угорська тигриця, сильна на горло й швидка на руку, забезпечила їй відносний, але тимчасовий спокій, бо з початку місяця конвої до Галіфакса множаться, як і кількість кораблів у напрямку Європи.
Тож місяць.
Він виблискує на неспокійних водах ріки Святого Лаврентія, що несуть острівці криги до Портового мосту, який дехто пропонує перейменувати у міст Жака Картьє; ковзає по фасадах й асфальту; вибілює трамвайні й електричні дроти, надає Монреалю вигляд золотого пояса з кабалістичними мотивами; танцює на спинах нечастих автомобілів; поглиблює тіні; він вичорнює ще голі гілки, постраждалі від північних вітрів; зникає, з’являється, демонструє два різні міста; прорізує хмари, наче папір; він — перлина, яка чекає свого часу.
Валентина, підперши підборіддя рукою, блукає поглядом по небосхилу, мріючи про безмежність, яка, наче розвідник, посланий богами, поспішає поперед неї й магією, відомою лише їй одній, проникає у її серце і заповнює його надією.
При цьому вона не може змусити себе забути приголомшений вигляд Микити: вона подумала, що те глухе клацання, від якого він заціпенів, — лише випущені кимось гази. Він різко впав на коліна, розставив руки, і всі ознаки життя злетіли з його обличчя, наче сам місяць раптово змив їх, щоб залити блідим світлом. І він упав, його кашкет докотився до ніг ірландця, який лаявся англійською. А в його спині, на брудній вовні, виросла маленька, майже чорна квітка.
Що тепер буде? Їй сказали, що приходив адвокат, щоб з ними зустрітися: з нею і Йосипом, але його зупинили в дверях: у комуністів немає жодних прав, за винятком одного: чекати, поки вирішиться їхня доля. Вона втішає себе тим, що хоч одна людина, хай і незнайома, знає, де вона і в якій небезпеці перебуває.