Що ж до лікаря Робітайя, то його обличчя зовсім не змінило кольору, бо він звичний до акушерських залів і породіль, які кричать від болю. Крім того, він бував свідком народження мертвих дітей, особливо у сім’ях бідноти. А ще він відчуває певну шанобливість до померлих і свого роду захоплення жахливою тишею, яка їх огортає і з них же й виходить, як дорога серцю спірита невидима ектоплазма.
Щойно тіло Микити Зінчука зникло разом зі співробітником і двері за ними зачинилися, судмедексперт просто втупився в того, хто стояв перед ним, поглядом, який нічого не виражав.
Вони одне одного не люблять.
Насправді коронера з’їдають ревнощі до того, кого він називає Сміттярем. А ще Розаріо Фонтен, цей онук селюка, цей син садівника й секретарки-скарбника з Ружмона, дозволяє собі міряти поглядом дрібної душі того, хто вкритий, наче бронею, дипломами найкращих закладів Європи, увінчаних славою: капітана-екзаменатора призовників, офіцера-медика 10-го канадського Батальйону, тобто далекого від поля бою, протеже Вілфріда Делорма, засновника Інституту судмедекспертизи, члена того й сього — Британської Медичної асоціації, Товариства судової медицини Франції, Національної стрілецької асоціації Америки...
Обтяжливий фактор: негідник одружений з монреальською красунею, яка сама походить з клану торговців шкурами, жінкою надзвичайно блискучою, яку він тягає з собою з Лондона до Парижа по нікому не потрібних конгресах, занадто зайнятий, щоб докласти зусиль і наробити дітей, а найгірше — байдужий до політики, як заявив одному журналістові, який поспішив узяти інтерв’ю у висхідної зірки монреальської науки.
— Це той предмет, від якого мені стає ще нудніше, ніж від безконечних патріотичних парадів.
Хоча є деталь, завдяки якій він заслуговує на певну, середню й тимчасову, прихильність: чоловік неперевершено вправляється з вудкою, це єдина, на його думку, тема розмови.
— Ну і?
Лікар Фонтен знизує плечами, не стираючи з обличчя зневажливого виразу, що надає йому незбагненного вигляду бассет-гаунда, який чекає на свою кістку. Він бере два великі аркуші з плямами вуглецю, простягає їх коронерові, чекає, стежить за двома зіницями, що синхронно ковзають по тексту.
— Ніякого алкоголю?
— Ані краплі, друже. Між іншим, його печінка, звідки ми й витягли кулю, могла б належати зразковій матері сімейства, окрім хіба що її розміру.
Співрозмовник кривиться, роздратований зауваженням, бо починає підозрювати свого підлеглого в нешанобливому ставленні. Потім шепоче:
— У спину.
— Прямо.
— Прикро.
— Особливо жертві, я б сказав.
Пʼєр Робітай смокче себе за щоку зсередини, наче може зробити так, щоб неприємне зауваження розчинилося. Випльовує тихе «дякую» і, вдаючи, що читає далі, виходить з кімнати.
Доктор Фонтен усміхається, руки схрещені, він явно задоволений.
Над містом дме сильний вітер, здіймає з тротуарів і несе сніг, такий дрібний, такий крижаний, що коле очі, наче малесенькі кришталики солі. Сонце з натугою пробивається крізь покрив хмар, розкинутий над Монреалем: здається, він, завмерлий і розмитий, чекає, щоб закінчився поганий день, холодний і темний.
Незважаючи на несприятливу погоду, Симона вирішує в обід іти пішки від фабрики до офісу коронера. Вона глибоко вдихає, сповнена рішучості прогнати почуття, що пригнічують її з самого ранку й так і не послабили свою хватку. Окрім того, що батько увесь сніданок ігнорував її, вона добре усвідомлює, що робить своєму патронові ведмежу послугу, йдучи давати свідчення. Але її глибоке переконання, її рішучість, відповідальні за цей порив, схожі на повів вітру, що оживляє її тіло.
Вона прямує бульваром Сен-Лоран, робить вигляд, що цікавиться вітринами бутиків і кафе «Канадьєн», переповненого клієнтами. Дійшовши до вулиці Сен-Жак, вона дозволяє собі перевести подих під прикриттям будівлі Франко-канадського земельного кредиту, що вивищується над перехрестям, знаним іще як Ріг Мертвих, чим завдячує частим дорожнім аваріям, які там трапляються.
Вона переходить дорогу з тисячею пересторог, минає магазин морозива «Ля Пресс» й офісні будівлі, звертає направо на Нотр-Дам, помічає кольоровий знак друкарні, лишає позаду склади, які здаються їй покинутими, милується неокласичним виглядом Палацу правосуддя, дістається вулиці Сен-Венсен, підводить голову, щоб роздивитися грізний фасад Суду коронера.
Інтер’єр дивує своєю стриманою елегантністю, тобто благородними матеріалами, що їх ненав’язливо використали архітектори. Роздвоєні сходи з цінних порід дерева ведуть на поверх, де ліворуч від Симони вишикувався десяток дубових дверей, до яких пригвинчено латунні пластинки з іменами працівників. З іншого боку, де висять фотографії і портрети дуже сконцентрованих чоловіків, чиї думки, без сумніву, зайняті багатьма важливими питаннями, що потребують вирішення, видно відкриті двостулкові двері, за якими — велика зала, що використовується як аудиторія.