Налаштована позбутися їх, вона втекла через запасний вихід, і її підбори дріботіли по металу, наче перегук великодніх дзвонів, так їй подумалось. Вигулькнула поблизу стадіону Принцеса, чиє бейсбольне поле було ще вкрите коричневим снігом, пройшла алеєю до автомайстерні «Пінет», перш ніж звернути на вулицю Дорчестер й переходити зиґзаґами з одного тротуару на інший.
Ясно, вони побували на фабриці й зрозуміли, що її там немає, і це пояснює їх присутність тут і їхні вбивчі погляди.
Вілброд запалює сигарету, глибоко затягується, перш ніж продовжити:
— Я ж казав тобі, красунечко, що свідчитиму замість тебе.
Симона відганяє хмарку диму помахом руки. Вона могла б відповісти йому не стримуючись, та вирішує радше зміряти поглядом його самого, його напомаджену шевелюру й одяг не по сезону.
— До того ж, — додає він з придуркуватою гримасою на губах, — ти не повіриш, що мені потрапило до рук: я тут довідався, що сім’я твого патрона постачає лікарням білизну й уніформу. А я знаю це, бо саме моя компанія пере все те ганчір’я. Буде шкода, якщо твоє божевілля коштуватиме грошей твоїм друзям, як думаєш? А саме так і може статися.
Симоні згадується похмуре обличчя Ісраеля Ґолда цього ранку, що було винятковим для цього безтурботного чоловіка, хоча, звичайно, іноді й вибухового, як усі сангвініки. Він коротким кивком привітався з її начальником, і вона відчула певне вагання в його рухах, у голосі, в диханні, поки він стояв поруч із нею, а вона працювала ножицями. Й нічого не сказав, коли вона повідомила, що бере вихідний після обіду, щоб «виконати обов’язок»: він просто ще раз кивнув, не зронивши ні звука, лише щось тихенько пробурчав.
У коридор входить охоронець й безбарвним голосом запрошує шановне панство увійти.
— Свідки з боку сімʼї залишаються тут, — уточнює він, вказуючи на зачинені двері, — усіх інших прошу за мною.
Вілброд напівзмовницьки, напівхтиво підморгує Симоні, перш ніж поспішити вслід за чоловіками в уніформі, які сміючись входять до зали в кінці проходу.
Вона ж обмінюється збентеженими поглядами з Йоттою та Ідою Коперман. Рудий здоровань, майже підліток, з ластовинням на щоках і дуже світлими віями представляється ледве зрозумілою англійською. Звати його Роберт Дейвроу, він британський підданий, прибув до країни в листопаді.
Джошуа зʼявляється із зали засідань й наближається до них, на губах відкрита усмішка. Симона відчуває раптовий прилив крові до щік і лоба. Вона робить легке зусилля приховати це, але десь глибоко їй хочеться, щоб він здогадався, які почуття в неї викликає.
Іда з Йоттою починають цвірінькати на їдиш, а Джошуа їх заспокоює і широким жестом запрошує йти за ним до дверей, на які раніше вказав охоронець. Вони підкоряються, а за ними прямують рудий і Симона.
Але Джошуа зупиняє її, бере її долоню у свої, наче пташку, яка випала з гнізда, ніжне й тепленьке курчатко. Вона відчуває збентеження чоловіка, що стоїть біля неї, тож підводить очі, ловить його погляд і читає в ньому змішаний із бажанням і розплавлений у почуттях задавнений смуток.
— Мадемуазель Беланже, — зітхає він.
Його приємний низький голос піднімається по її руках: він відлунює в ній, і Симона очікує, що він наблизить своє таке серйозне обличчя до неї, доторкнеться своїми повними губами до її губ у цьому порожньому коридорі, а його язик — хтозна? — шукатиме її язика.
Але цього не стається. Він слабко всміхається до неї, насуплює брови, вигинає губи й каже:
— Ми вирішили, що ви не будете свідчити. Ми вважаємо, що буде краще, якщо ви цього не робитимете.
Вона відступає на крок, наче її вдарили в живіт. Тож, явно відчуваючи незручність, він почасти переказує їй її ж зустріч з Ісраелем Ґолдом. Після того, як Симона трішки прийшла до тями, вона протестує, висуває вагомі доводи на противагу аргументам адвоката, але Джошуа киває, вбирає голову в плечі, щоб витримати удар, сповнений рішучості протистояти нападу. І, звичайно, дівчина видихається і здатна завершити свої звинувачення найпростішим із питань: чому?
— З різних причин, — відповідає він. — Тому що ми не могли не знати, що лише чоловіки можуть бути в журі присяжних. І ті, кого обрав коронер, можуть просто дивитися на вас як на слабку жертву підручних Сатани.
— Це тому, що вони погано мене знають. Гарантую вам, Джошуа Ґершмане, я не боюся стати перед ними.
— Я помітив.
Він пробує сміятися, щоб згладити ніяковість, бачить, що нічого не виходить, починає знову, трішки підвищивши голос, щоб притлумити протести Симони: