З іншого боку, він вибачає їй її поривчастість, бо завдяки цьому аґенти антикомуністичного загону не сидять на хвості в його товаришів, не кажучи вже про нього самого, занадто зайняті побиттям протестувальників за зачиненими дверима.
Невеличкою групою могла б оволодіти безнадія, та насправді в кімнаті панує збудження, властиве чоловікам, переконаним у своїй правоті, яких переслідують саме через це.
Далеко не впевнені в тому, що саме перемогою завершиться розслідування у справі Микити, котрий, коли був живий, ніяким чином не належав до симпатиків робітничого руху, а вбитий — стає одним із мучеників за цю справу, вони вже планують наступні кроки у разі винесення вироку на користь поліцейського.
— Ліга прав робітників, «Єдиний Фронт», обʼєднання безробітних готують демонстрацію вже зранку. Само собою, там буде й Фред Роуз, бо у місцевого осередку Комуністичної партії — свято, а фліки його відпустили. Що ж до похорону...
Частину ночі вони проводять в обговоренні похоронної процесії, намагаючись визначити, яке з похоронних бюро займеться тілом, яке кладовище проведе безкоштовне поховання, пишуть листівки, щоб роздавати їх завтра, палять парфумовані сигарети, а ще хвилюються через Вадартріків, яких не можуть знайти з часу бунту.
— Вони в госпіталі Імміграції, — повідомляє Джошуа.
Чоловіки мляво кивають: боротьба за те, щоб вони залишилися в країні, обіцяє бути напруженою, а вчасне їх звільнення, аби вони змогли давати свідчення, видається неможливим. Можливо, їх уже оголосили небажаними особами, і, завдяки урядові Беннетта, їхня доля невдовзі стане відомою. Найпізніше до кінця місяця документи підготують, і ще за два тижні потому «пацієнти» ридатимуть посеред Атлантики, якщо не намагатися їх порятувати.
— Метр Ґарбер уже їде туди, — запевняє Джошуа, вдягаючи пальто. — Саме він вийшов на їхній слід. Нічого ще не втрачено. Він же займається й похороном.
Джошуа йде з квартири посеред ночі й під неспинним падінням шматочків криги прямує до підпільної друкарні на вулиці Онтаріо, яка виготовляє — чим викликає сильне незадоволення всіх прихильників — і квиточки незаконної лотереї, які діти обмінюють на їжу біля стадіону «Де Лорімʼєр».
Сонце витикається з-за крайнеба.
За кілька годин молодик стрибає в таксі з пакунком листівок, які він, в’язка за в’язкою, роздає по осередках, розкиданих по бульвару Сен-Лоран.
Коли він закінчує з цим обов’язком, то заходить у російсько-турецькі лазні на авеню Колоніаль, поринає в просякнуте гашишем повітря, переходить до угорського ресторану, який тримають пані Штік та Берґер, ковтає солоне м’ясо, солодкий перець, рогалик і навіть два гаменташі, запиваючи їх кавою, і, набивши живіт, повертається в офіс, туди, де познайомився з Симоною.
Він дивується, коли ловить себе на усмішці, пригадуючи її гарні риси, і з просвітленим виразом, викарбуваним на обличчі, піднімається сходами й зупиняється, приголомшений, перед Ісраелем Ґолдом, що обперся об двері.
Власник «Діана Дресс» відмовляється входити в приміщення через порядність, пояснює. Не менш важливо й те, що він дуже стурбований: якийсь чоловік у кінці дня вчора прийшов в ательє.
— Якийсь ушльопок?
Чоловік скрикує: він не боїться фанфаронів, й, у будь-якому разі, зловмисник був три вершка від горшка.
— Худющий і з пальцями органіста. Він увійшов, хоча його ніхто не запрошував, наче до себе додому. Йому навіть не вистачило шляхетності назвати себе. Обмежився тим, що сказав, ніби він — емісар моральних авторитетів.
Ісраель проводить по вкритому потом чолу, перш ніж продовжити:
— У нього був той декламаторський тон, знаєте, ну, коли просторікують, не дивлячись в очі. Але! Він мав вигляд акули, що відразу кидається у вічі, властивий людям, які звикли, що всі мають підкорятися їхнім наказам, і від чиєї посмішки стигне кров.
— І чого він хотів від вас?
— Як самі думаєте, мосьє Ґершман? Тут Монреаль, а не Вінніпеґ, звідки ви приїхали, якщо правда те, що сказав мені мій відвідувач. А моральні авторитети, про яких він згадав, орудують не тільки патерицею, а ще й досить таки грізною палицею. Ви поняття не маєте, через віщо нам довелося пройти.
Джошуа роздивляється свої стоптані боти, холоші зношених штанів: мати б точно лаялася. Він мотає головою, наче намагається виплутатись із тенет павутиння, підводить її, чіпко дивиться на співрозмовника, а тоді: