Жінки вагаються, обсмикують спідниці, наче намагаються приховати простоту крою й обробки. Старша йде першою, хапається за ручку, що виблискує над головою, і, перш ніж її остаточно поглинає автомобіль, її сідниці виставлено на загальний огляд і вона здивовано скрикує на їдиш:
— Oy gevalt!
Падає на сидіння з найкращої шкіри, до неї приєднується Йотта, влаштовується поруч, тремтячи за відкидним сидінням, на якому вмостився Майкл Ґарбер: цей автомобіль розрахований на сімох пасажирів. Обидві жінки навіть не наважуються скористатися відкинутою для них підставкою для ніг.
Затим Джошуа ковзає досередини, налаштований не виказати свого здивування: внутрішня оздоба з палісандра, з кожного боку — підлокітники, оснащені запальничками й попільничками, а ще несесером із люстерком, блокнотиком, останнього фасону механічним олівцем і мініатюрним годинником.
Йому впадають в очі майже сюрреалістичні рухи Йотти, яка легенько шкребе нігтями поверхні, що її оточують, і вираз захоплення, який не хоче покидати її стомленого обличчя, наче вона щойно відкрила для себе новий сенс. Він може зрозуміти, який транс вона відчуває, коли доторкається до таких гладеньких поверхонь; вона, як і тисячі знедолених із її повсякдення, звикла до грубих речей, недоладних бавовняних виробів, дерева зі скалками, порепаної шкіри, тому, здається, і шукає кінчиками своїх нервових пальців якісь нерівності, які нагадали б знайоме їй життя.
Але їх тут немає, у цьому блискучому череві з муркотливим двигуном, проте гостро відчувається, що години, які минають, спливають намарне, а час зазвичай має йти з однаковою спокійною тяглістю, незалежно від сезону, без зайвого хвилювання.
В очах Джошуа Ґершмана вона схожа на сліпу, зачаровану звуковою порожнечею, й він сподівається, що ця раптова констатація нерівності чуттєвих сприйнять завдяки божественному пришвидшенню думок закріпить глуху непокору, яку ця нерівність живить щодо привілейованих. Коли Йотта повернеться додому, то візьметься за ручку ножа, заповіданого свекрухою, і, коли торкатиметься сколотого шматка дуба, їй згадається скандальна гладінь чорного дерева на дверцятах.
— Новенька «супер-вісімка», — повідомляє Ґарбер, якого ситуація явно веселить. — Хочу зауважити, що ця краса належить не мені, а одному клієнтові — дистилятору, який мені завинив. Якщо хочете віскі, то у мене тут є.
Він показує на міні-бар у кріслі водія, а тоді представляється дамам, які сидять позад нього.
— Джошуа, ще до того, як я отримав ваш дзвінок, мені спало на думку, що наші друзі поліцейські двічі подумають, перш ніж заблокувати дорогу такій машині. Знаєте, у найкращому разі вони просто впевняться у сумній правді, що вони на службі у володарів. І чим більше у вас власності...
Кабіна здригається: у лайнера заводиться двигун. Група сусідів, що скупчились довкола пасажирів, випаровується, наче зграйка маленьких рибок, наляканих появою китеняти. Майкл Ґарбер пропонує свою сигаретницю гостям, які крутять головами, бере сигару сам, запалює за допомогою аксесуара з підлокітника. Спльовує, щоб позбутися кількох крупинок тютюну, які прилипли до губи, морщиться, бо надає перевагу гаванському, але цього разу з поваги до дам вибрав світлий, видихає й продовжує:
— До речі, Беллу з товаришами мають звільнити сьогодні після обіду, після зустрічі з судовим клерком. І я нарешті знайшов сліди сім’ї Вадартріків, але...
Він не закінчує фразу, задовольняючись тим, що жваво зображає рукою елеґантну спіраль у кабіні, розганяючи випущений його «Мальборо» дим.
Обидві жінки слухають його неуважно, бо їхня увага прикута радше до вистави, яку вони коли й бачили, то дуже рідко: невідомий Монреаль, що пропливає перед їхніми очима і не підскакує, завдяки амортизаторам, розробленим спеціально для лімузина інженерами заводу «Паккард».
Брати в сутанах і черниці з ніг до голови в чорному, за винятком комірців і корнетів на головах, переходять вулицю, як ватага сфінксів; автомобілів та вантажівок удесятеро більше від карет, деякі завдовжки дванадцять футів, навантажені харчами, дають концерт двотональних клаксонів; коробки з яйцями утворюють на тротуарах білі піраміди; кіоски ломляться від газет, а продавці закликають криком покупців; хмарочоси наближаються, наче голодні циклопи, з виставленими, як для свідків, підйомниками перед дверима, ніби вартові; і ці шуми такі самі, як на вулиці Мейн, але притишені піднятим склом у дверцятах, і майже металевий запах, який випускають стада трамваїв перед ними, громохкі й важкі.
Рух «Паккарда» вповільнюється, крики, свист — і навіть барабанний дріб — накладаються на збуджену юрбу, яка весь час збільшується, над якою майорять червоні розтяжки з жовтими й чорними літерами. Не маєш бути вбитим, коли платиш оренду, — волає одна. Протестуємо проти вбивці з вулиці Сен-Домінік, — можна прочитати на іншій. Натовп метушиться обабіч пасажирів, явно збуджений іржанням та вихлопами мотоциклів, осідланих поліцейськими. І до всього домішуються барабанні удари по корпусу автомобіля, крики, плач і обличчя, закривавлені й деформовані, які притискаються до броньованого скла.