Піднявшись на потрібний поверх, вони минають зграю поліцейських, які презирливо дивляться на них, і зупиняються біля протилежної стіни. Джошуа починає задкувати з наміром відвести вбік адвоката, щоб обговорити делікатне питання, але тут «питання» саме виникає біля сходів, в елеґантному плащі з хутряною підкладкою, і знімає шарф.
Його, наче магнітом, тягне до неї, він підходить, намагаючись, щоб крок був легким. Але йому видається, що він глядач вистави, яка розігрується за прозорим екраном: чи тиснути руку? Зробити їй комплімент? Так, вирішує він, покладаючись на власну хоробрість, — так заполонили його душу її чесноти. Йому здається, що її такі ніжні, як сатин, щічки порожевіли, хоча, може, то завдяки березню чи гречним підлітковим надіям, які запалюють її уяву.
Зі свого боку, вона тільки посміхається, і лише поява адвоката дозволяє Джошуа позбутися дивного заціпеніння, яке заважає думати.
Ґарбер підводить їх до Йотти й матінки Коперман, представляє їх на їдиш, згадує про затриманих товаришів, а коли Джошуа знову отримує контроль над ланцюжком, що поєднує мозок із язиком, то шепоче адвокатові на вухо:
— Треба поговорити про Симону.
Майкл Ґарбер хоче пустити йому шпильку у відповідь, та палаючий погляд Ґершмана його заінтригував, і він відводить його аж до великої кімнати, де от-от мають початися слухання.
А за кілька хвилин Джошуа знову виникає перед тією, яка, попри всі його зусилля, бентежить його. Його серце стискається від страху, що він її розчарує, що всі оті гарні закличні промови, які вона слухала, теж містять якусь частку брехні, таємниць і боягузтва. Вона підозрює, що він від неї щось приховує, бо аргументи, які він використовує, дуже слабкі, щоб її переконати.
Тож, незважаючи на поради адвоката, він розповідає їй про дивну зустріч з патроном «Діана Дресс». Говорить про труднощі, що чекають на неї та її родину, сімʼю Ґолда й працівників «Діана Дресс», коли вона стане перед коронером, щоб повторити те, що, зрештою, всі знають: невинний був свідомо застрелений, а наявність уніформи у винного забезпечує йому безкарність.
Та він не знає, що поки вона слухає його схожі на пророцтво слова, то згадує іншу історію, яку розказували про вбивство іншого іммігранта, скоєне на Великдень минулого року на вулиці Гарбур, у такого собі Спальського, за два будинки від квартири Олді Ґоден, такої самої обробниці, як і вона; згадує ще й фонтан слів: випивка, партія в покер, яка погано закінчується, лайка незрозумілою мовою, яку ясно чули сусіди. Завсідник, котрий випустив чотири кулі у спину вантажника Ендрю Павлавсу, був детективом антидиверсійної бригади Джоном Бойчумом.
— І через кілька місяців він і надалі працює в органах охорони правопорядку, — додала Олді, пришиваючи бретельку до сукні.
Джошуа кладе руку на плече дівчини, намагається усміхнутись, бліда потуга вибачення. Симона глибоко вдихає, наче цей приплив повітря може висловити глуху злість, що здавила їй шлунок.
Та вона приймає рішення, крутить головою й морщить свого гарного носика.
Він би так і розцілував її, перш ніж забрати подалі від цього місця, де так часто сходяться разом ненависть і смерть. Замість цього його долоня ковзає по її руці, він легеньким потиском біля ліктя запрошує слідувати за ним.
Велика кімната без жодних прикрас, з двома пюпітрами, довгим столом, підвищення з шістьма кріслами, кафедрою і десятьма рядами стільців, розділених посередині мармуровою смугою проходу. Неширокий пояс із берези оперізує залу, з’єднує її з одвірками й вікнами, що виходять на вулицю Сен-Венсен.
Це місце нагадує їй швейні зали «Діана Дресс», і пізніше вона дізнається, що тут іще не так давно крутилися машини Народної друкарні.
Стіни прикрашено лише портретом Ґеорґа VI й золотим розп’яттям ручної роботи, але вони такі посередні, у суверена настільки знуджений вигляд, а хрест настільки тьмяний, що вони не спроможні щось прикрасити.
Симона обводить поглядом залу, тоді як Джошуа залишає її, щоб перекинутися парою слів з довготелесим хлопцем, дуже світлим блондином у зім’ятих штанях і заношеній сорочці, який нервово крутить кашкета. Вона також помічає жінку років тридцяти в елеґантному вбранні, яка сидить за пюпітром перед стенотипом, і відразу впізнає її: Беатрис Кампанья, яка вела клас в інституті Перро.
Слухання скоро почнуться.