Видається, що аудиторія поділилася на три групи: правничий персонал, який займає всю задню частину зали, з одного боку від них — свідки з боку померлого, як їх називають, а з іншого — поліцейські сили, констеблі, присутні на місці під час бунту, включно з судовими виконавцями та водіями вантажівки. Серед них, явно знервований, і Вілброд Рондо, який увесь час погладжує голову, не в змозі зупинитися, та ще й пританцьовує.
Стенограф підводиться в момент, коли відчиняються двері за спиною Симони. Зала більш-менш швидко наслідує її приклад. Шість чоловіків у поганих, вицвілих костюмах прямують до стільців. Симона здогадується, що то члени журі. Один із них, дуже худий, сідає, Беатріс на нього насварилася, цокнувши язиком, і він миттю підскакує на ноги, розгублений.
Нарешті власною персоною входить коронер Робітай, не удостоївши присутніх навіть побіжним поглядом. Кладе кілька аркушів на стіл, всідається в крісло, за ним сідають усі інші, і без додаткових формальностей пускається в довгі просторікування, перераховуючи адміністративні деталі: дата, ім’я жертви, імена членів журі, — й закінчує тоном, яким виносяться вироки:
— Інформація, яку я отримав від поліції, свідчить про те, що Микита Зінчук, 37 років, вулиця Сен-Домінік, 4370-б, помер у госпіталі Сен-Люк 6 березня 1933 року, в Монреалі, внаслідок пострілу. Отже, у мене є всі підстави вважати, що Микита Зінчук помер не з природних причин...
Чути кілька смішків, і чоловік, що сидить поряд з метром Ґарбером, кидає занадто голосно:
— В наші дні, для нас, така смерть уже природна!
Коронер пропікає його поглядом, погрожує, що негайно вижене, якщо той скаже ще хоч слово. Робить ковток води, кілька разів скупо проводить своїм товстим язиком по губах, махає руками, наче збирається злетіти чи вигнати з рукавів недоречних там метеликів.
Викликає першого свідка, який підходить до кафедри у супроводі перекладача, Александера МакКея, і приводить його до присяги.
Адольф Сосновскі — лисий товстун з кошлатою бородою, який безперервно потирає руки, а в глибині залу чути, як хрускотять суглоби його пальців з чорними нігтями. А ще не найкращий ефект справляє те, що він весь час дивиться собі під ноги, поки дає свідчення польською мовою:
— Я не маю ніяких родинних зв’язків із жертвою Зінчуком, який мав українське походження й жив у Канаді з 1928 року. Померлий був одинаком і робітником за фахом. Йому було тридцять сім років. Я ходив у госпіталь Сен-Люк, і сиділка мені сказала, що Зінчук помер. Він жив у мене за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370.
Щойно коронер відпускає його, Сосновскі поспішає до виходу, поплескуючи по кишенях куртки й висолопивши язика: зразу ясно, що чолов’яга зазирає у пляшку.
Джентльмен, який зараз прямує до трибуни, — повна протилежність попередникові: це судмедексперт Розаріо Фонтен, який з притаманною йому привітністю звертається до присутніх.
— Я разом з доктором Расселом робив розтин трупа Зінчука 7 березня, вчора, — свідчить він глибоким поставленим голосом. — Між іншим, одинадцятий хребець міститься вище пояса.
Він читає рапорт і кидає час від часу гострий погляд на свого начальника, який робить вигляд, що тільки тепер знайомиться з подробицями: коронер ворушить язиком, але цього разу вже за правою щокою. Він киває головою, розгладжує вуса, можливо, щоб приховати невдоволення, від якого йому аж щелепи зводить, коли Фонтен повторює результати аналізів: жодного сліду алкоголю, прекрасна печінка.
Фонтен закриває тоненький документ, вітає президента, журі присяжних, публіку і йде, усміхаючись.
Після нього одне одного змінюють судовий виконавець Муссетт з аколитами, які майже слово в слово повторюють одне й те саме, переказують події, починаючи з 22 лютого, коли було винесено судове рішення проти Вадартріків, розповідають про перші відвідини квартири на вулиці Сен-Домінік у п’ятницю, аж до повстання в понеділок, про дикість повстанців — «усі вони чужинці», про розбитий об спину достойного представника охорони порядку стілець, про того ж Зінчука, який витягнув залізного прута й готувався вдарити водія, про постріл.
Майкл Ґарбер відмовляється від перехресного допиту, він не помітив жодної суперечності, а виказувати своє здивування такій одностайності не мало сенсу, це викликало б лише несхвальну реакцію присяжних, не кажучи вже про коронера.
Настає пора свідчити поліцейським. Вони виступають одне за одним і підтверджують версію, додаючи тут і там якісь дрібні деталі. Симона вухам своїм не вірить, вона ж бачила все, що відбувалося: стілець, насильство, залізний прут. Невже? Їй видається очевидним, що всі ці чоловіки змовилися, щоб вибудувати правдоподібну історію.