— Ну, в цього пана занадто багата уява. Або проблеми зі слухом.
Майкл Ґарбер дозволяє собі розчаровано зітхнути, свідомий того, що викликати для свідчень журналіста даремно.
— Бачу, у нас немає іншого вибору, крім як вірити вам на слово.
На цьому коронер тепло дякує поліцейському і запрошує того приєднатися до колег, що той і робить, твердим кроком і з піднятим підборіддям.
Після цього Пʼєр Робітай безбарвним голосом запрошує «сімʼю» представити своїх свідків. Наперед відразу виходить високий блондин у зношеній сорочці, який промовляє присягу, як й інші до нього, і представляється французькою мовою, чим дивує багатьох.
Він називає себе: Роберт Даверов. Йому двадцять один рік, він знімає кімнату на заході міста на вулиці Сент-Катрін, у матінки Беатті, яку часто називає на ім’я — Еллен, що слугує джерелом масних пліток, як у залі, так і за місцем проживання.
Британський підданий, він служить у вугляра у Вердані, куди приходить з настанням ночі, щоб уникнути токсичних випарів, а найперше — оглушливого гуркоту дробарок. Він повертався з відвідин свого друга, кухаря Вільяма Пікара, вулиця Дроле, 4237, у якого неправильно сформовано піднебіння, що заважає йому правильно вимовляти власне прізвище, тому сусіди знають його за прізвиськом Містер Піґґотт.
Його свідчення коротке, але чітке. Він описує жертву («одяг як у робітника, темно-зелена шапка, темне пальто»), зазначає, що ніколи не бачив цієї людини раніше, уточнює, що не назвав свого імені на місці зі страху помсти, але сам за власним бажанням звернувся до адвоката сім’ї померлого. І закінчує так:
«Я не бачив ніякого залізного прута в руках жертви ні до того, як у нього вистрелили, ні опісля, на землі біля нього. Я не бачив, щоб хтось розбив вантажівку».
Він вітає коронера й безстороннє журі присяжних, вибирає стілець у кінці зали, сідає на нього, злегка схрестивши ноги.
Гаррі Шафер, перекладач, приносить присягу, залишається стояти біля кафедри і галантно простягає руку Йотті Ріттер, яка приєднується до нього, кладучи руку на груди, і починає давати свідчення на їдиш. Шестеро чоловіків, що сидять ліворуч від головуючого, міряють її поглядами і роблять вигляд, що щось записують, навіть коли їх не змушують це робити.
Вона візуально знає Микиту Зінчука, бо він жив за кілька дверей від неї. Вона згадує пообідній час того фатального дня і додає, показуючи пальцем на судового виконавця Бертрана:
— А тоді цей чоловік сказав тому, котрий стріляв: «Shoot him! Shoot him!» Поліція наказала відступити. Жертва повернулася, щоб іти. Один сказав: «Shoot! Shoot!», а інший вистрілив. Чоловік, що впав, не мав нічого в руках. Він не намагався нікого вдарити залізним прутом.
Її змінює Іда Коперман, також на їдиш, чим явно незадоволені журі й коронер. Вона підкріплює твердження сусідки, дивлячись на поліцейських з підозрілим виразом, а метр Ґарбер, намагаючись дати їй знак, щоб вона той вираз змінила, дивиться на неї й закочує широко розплющені очі.
Вона відчуває себе старою, Іда, вдова Саббат, і як тільки закінчує давати свідчення, то знову відчуває себе самотньою, бо з нею сюди не прийшов її невдячний син, не кажучи вже про невістку, ірландку, яка працює в готелі «Мон-Руаяль» і гуляє з хрестом на шиї, який звисає бозна-куди.
Вона знаходить Симону, яка сидить у другому ряду, йде до вільного стільця поряд з дівчиною і кладе свою холодну долоню на крижані пальці обробниці, якими та починає легенько барабанити. Вона, безсумнівно, помітила вираз огиди, що спотворює гарні риси Симони, в якій усе бунтує від цього цирку, переодягненого у слідство. Іда шепоче їй поганою англійською слова підтримки, посилаючись на вищу справедливість, яка сьогодні править долями людей.
— Історія все розставить по місцях, — додає вона.
Джошуа повертається до неї, підморгує, намагається вдихнути в неї трохи хоробрості, на якусь мить крізь його риси проступає хлопчисько зі штетла.
Журі присяжних виходить для обговорення, але повертається ледве чи не за хвилину. На кафедру виходить той, кого вони обрали своїм речником, і зачитує вердикт.
Наступного дня після прибуття Валентину, жінку міцну і сумну, ставлять роздавати харч іншим в’язням, тим, кого головна фельдшерка відмовляється називати пацієнтами.
Врешті вона має визнати, що раціон, куди додано м’яса й овочів, поліпшує суп із капусти й відварену картоплю. Більше того, вона може покращити долю свого старого Йосипа і дати йому трохи більше яловичини, а особливо свинини, бо деякі євреї, але далеко не всі, відмовляються її їсти, навіть якщо страждають від голоду.