Вона коротко скрикує, кидається до свого чоловіка, який обіймає її за талію, багато разів цілує в щоку, аж поки лікар Бошам не покашлює й не запрошує нарешті сідати.
Лео Робінс спочатку звертається до них російською, яку вони добре розуміють, та господар кабінету наказує у його присутності спілкуватися лише англійською. Тож він починає знову, чітко вимовляючи склади.
Завдяки контактам у Манітобі йому та ще кільком товаришам, включно з відомим адвокатом, вдалося знайти родичів Йосипа у Сойлику.
— Насправді, — каже він, — йдеться про село Шоа Лейк. Кузен Василь готовий прийняти вас на своїй фермі.
Вони обоє збентежено мовчать, не в змозі вимовити слів подяки чи поставити запитання: «А хто такий цей Василь?»
— Вони такі самі ревні католики, як і ви, — уточнює гігант у пенсне, уважно дивлячись на лікаря Бошама, який сидить під розп’яттям і намагається усміхатись.
— А це значить, — додає лікар глибоким голосом, який свідчить про те, що він колись учився на священника, — ви не належите до тих комуністичних покидьків, які намагаються заразити душі як безробітних, так і молоді.
Лео Робінс вирішує зберігати спокій, крім того, це не перша образа, яку він терпить, і не найгірша.
Бошам виходить з-за столу, тримається він рівно, наче маленька літера і, як справжній полковник Канадського експедиційного корпусу, ветеран Великої війни, лицар Леґіону честі й усяке таке. Він дістає вересову люльку фірми «Dunhill», зроблену в Канаді, набиває її, запалює рукою умільця, продовжуючи свій виступ:
— Бо більшовизм — то вірус. Ні! Бацила, яка загрожує поширенням лепри, гіршої за чорну смерть. Соціальна справедливість, як вони кажуть, ті паразити, ці зрадники, яких наш прем’єр міністр Беннетт зобов’язався викорінити за допомогою зброї, примусової праці чи кораблів!
Очевидно, що лікар Бошам розважається за рахунок Лео, який совається на стільці. Валентина схрещує руки на своїх великих пласких грудях, але не знає напевно, яке почуття в ній живе: надія чи стурбованість? Бо вона досить приблизно собі уявляє, де та Манітоба, а той Шоа Лейк міг би бути й на іншій планеті, і вона навіть не надто й здивувалась би.
Йосип же постукує милицями, як він це робить звідтоді, як сам увійшов до числа покалічених працівників, і його лякає думка: він же зовсім не розуміється на збиранні врожаю і ще менше на худобі. Однак інший вихід іще гірший.
— Окрім того, — продовжує лікар, вказуючи на Йосипа кінцем люльки, з якого йде дим, — повернімося до милиць: ви тягар для домініону. Канада нічого не отримає від таких чужинців, як ви. Підприємство, яке вас найняло, відшкодує нам вартість вашої відправки на батьківщину. Що ж до мадам, яка вас супроводжуватиме, то вона після свого приїзду до нас стане тягарем для канадського народу.
Бідний чоловік хотів би знайти в собі сили й відповісти, що він здав саме за роки, протягом яких забезпечував собі та своїй ніжній дружині більш ніж достойне існування; що віддав цій країні найкращі роки свого життя; що був увесь цей час бездоганним громадянином, окрім кількох непростимих випадків ставлення до своєї дорогої половини, коли поводив себе погано після пиятик; що планує стати до праці, як тільки загоїться нога після нещасного випадку на роботі; що вірить у Бога; що не розуміється на тій клятій політиці, яка збурює душі; і, що важливо, він не найвірніший товариш комуністам, які, однак, допомагають йому.
— З іншого боку, — каже Лео, чим провокує гримасу невдоволення у лікаря, — нам вдалося зібрати достатньо пожертв, щоб забезпечити переїзд до Вінніпеґа, і...
— О! Форт Ґеррі Горс, елітний підрозділ! — кидає Бошам, водночас випускаючи нудотний дим.
— Сусіди зібрали ваші речі, які ще залишилися, — додає Робінс. — А далі...
— Далі? Попутного вітру! — гарикає Бошам, стукаючись товстим стегном об стіл. — І чим раніше, тим краще: звідси ви вирушите прямо на вокзал, щоб випадково не зорганізували ще один бунт. Повірте, вам пощастило: у вас є вибір, на відміну від ваших земляків там, нагорі. То як?
Валентина важко стенає плечами й уважно дивиться на чоловіка. Йосип обмежується тим, що повторює її рух, постукуючи милицею. Лео кладе долоню йому на руку, тоді як лікар впирається руками у свої великі стегна.
— Гаразд, — каже він, дивлячись на своє крісло. — Схоже на те, що ви, наші шановні мешканці, дихатимете гарним повітрям Прерій.
Він береться за перо й різким рухом ставить підписи в кінці двох документів.
Зала був переповнена. Нечисленні вільні місця відразу захоплювали в міру того, як свідки покидали кафедру й залишалися, щоб послухати висновки розслідування. А ще з десяток розпорошених по кімнаті журналістів із шапками на колінах і сигаретами за вухом робили якісь нотатки у блокнотах.