Атмосфера, сповнена вологості й запахів тіл, діє як покривало й важко давить на залу, посилюючи напругу між опонентами, як полюси магніту: з одного боку — сили правопорядку, а з іншого ті, кого звуть чужинцями — безробітні й жінки з темними колами під очима, що пітніють у своїх важких пальтах, яких не наважуються зняти зі страху виставити на загал своє ганчір’я, зіваки, прибічники комуністів, — і всі вони разом створюють безперервне гудіння, складене з шепоту й приглушених вигуків, до яких додається бурчання у голодних животах, сопіння, кашель, скрипіння стільців...
Але очікування було коротким: і ось члени журі присяжних повертаються з виглядом незмінної гідності, наче місія чинити правосуддя їм належить від природи і вони цілком підготовані до того, щоб розпочати нову кар’єру правників. Вони всі сідають, окрім лисого, Дьюея Пакетта, який робить крок уперед і після кивка коронера прочищає горло й поставленим чистим глибоким голосом повільно зачитує вердикт:
— Ми, члени журі присяжних, що підписалися нижче, після того, як заслухали докази щодо обставин смерті Микити Зінчука, тридцяти семи років, проживав за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370, Монреаль, яка мала місце шостого дня місяця березня тисяча дев’ятсот тридцять третього року в госпіталі Сен-Люк у Монреалі внаслідок проникних ушкоджень хребта й крововиливу в черевну порожнину, спричинених пострілом констебля, ЗАЯВЛЯЄ, що ця смерть є повністю випадковою і що в ній ніхто не може бути звинуваченим.
Зала приходить у рух. Праворуч чути смішки й посвисти, а поліцейські аплодують, деякі навіть тарабанять по спинках стільців кийками, яких вони ніколи не полишають. Але звучать і кілька протестних криків, поки Джіанні Зутто кидається в обійми колег, обіцяючи всім блуд по-італійськи.
Так, він гордий, цей Джіанні, бо вбив невинного пострілом у спину, ніби собаку, яким той і був, думає він, ба, більше того, він отримує підтримку коронера, який усміхається, порожевілий, і шістьох членів журі присяжних, ревних католиків.
Знаходить поглядом ту гарненьку дівчину, яка мала свідчити проти нього і явно передумала. Вона братається з євреями й небажаними особами. Він забуває, що і його батьки двадцять років тому могли стати частиною цієї групи небажаних. Він не запитує себе, чому таке визначення щодо іноземців їх уже не стосується, хіба що у рідкісних випадках затримання біля таверн: WOPS — «WithOut Papers» — особи без документів, навіть якщо свої сертифікати вони отримали ще в незапам’ятні часи, з рук монсеньйора Бручесі, який називав себе італійцем за походженням і чий племінник наполягав на тому, що центральну приголосну треба зробити вибуховою: Брукесі. «Сховайте їх», — казав він.
Джіанні кидає на неї останній хтивий погляд, тоді як інші офіцери тягнуть його до виходу, де на них чекає лейтенант Лорен з його револьвером, особистим знаком і кийком. Але він може чути голову засідання, який висловлює свою думку в інтерв’ю журналістові видання La Patrie. Усі зможуть прочитати його репортаж після обіду, надрукований на сторінках щоденної газети:
«Коронер П’єр Робітай заявив, що серед франко-канадців ніколи не було неприємностей такого роду, бо їм притаманна справедливість. Вони занадто поважають Закон. Ми помітили, що такі речі стаються лише з чужинними елементами. У правоохоронців зазвичай виникає багато труднощів із тим, щоб увійти в помешкання до іноземців, які майже завжди чинять спротив. Шкода, що трапився такий прикрий випадок, але констебль мусив стріляти, щоб захистити своє життя й відновити порядок у натовпі кількістю 500 людей, які погрожували йому і двом його колегам. У нього не було наміру вбивати, лише поранити. Сподіваюсь, це стане попередженням чужинцям, які не дотримуватимуться наших законів». Тож він вільний, констебль Зутто, вільний і приймає вітання. Він піде до Аврори, зробить їй іще двох дітей, іще кілька років відвідуватиме «Fascio Italiano Сен-Анрі» на вулиці Сен-Жак, Клуб фашистів на бульварі Сен-Лоран, поблизу вулиці Данте, з одного боку обмежений аптекою і складом дров, а з іншого — вулицею Монкальм, ходив він туди аж до оголошення війни і цього разу ледве уникнув тюремного ув’язнення, яке загрожувало всім прибічникам Дуче. Його переведуть у відділ 29, що в італійському кварталі, подалі від комуністів та гачконосих, як він продовжував їх називати.
І про нього більше ніхто нічого ніколи не чув.