А от що невідомо його патронові — так це те, що два роки тому його взяла на гачок монреальська кінна поліція за торгівлю кокаїном, він став їхнім інформатором і готовий його, Дейвіса, здати.
— Сумно, що так сталося із Зінчуком, — каже Дейвіс, відриваючи тоненьку смужку від шматка м’яса, цього разу орудуючи ножем. — Мої контакти кажуть, що він принагідно працював на нас. І що старався, але йому трохи не вистачало кмітливості. Багато м’язів, на жаль... Боржник із поламаними руками мені нічого не дає, окрім того, що вже завинив.
Джошуа дивується: вбивство поліцейським безробітного важливе для обох, для нього і для господаря бульвару Сен-Лоран, настільки, що вартує його побиття? Дейвіс поволі жує шматок баранини із заплющеними очима: його опущені повіки, обрамлені довгими віями, мають виражати жалобу. Він опускає столові прибори, схрестивши їх на ще повній тарілці. Відкидається у кріслі, майже сумно посміхається, витирає куточки губ серветкою з елеґантною монограмою і відповідає:
— Так і ні. Йдеться про вирішення проблеми й про привід її вирішити. Справа, яка займає газетні шпальти й непокоїть моїх клієнтів, не має нічого спільного з цим шлимазлом, цим бідним лузером без цента в кишені, а стосується радше вашої активності, так би мовити, політичної.
— Страйків?
— Вони не подобаються декому з моїх знайомих, дуже впливових, дуже наближених до небожителів, а ще тих, у кого багато грошей. Тож я стою перед дилемою: поламати вам ребра або ж відмовитися від надходження серйозних коштів. Поставте себе на моє місце.
Звичайно, Джошуа добре зрозумів замовлення, яке отримав ґанґстер, котрий мочить губи в бокалі з тонкого кришталю, наполовину заповненому бордовою рідиною. Революційному синдикатові, поширювачу добрих марксистських новин скрізь у країні і, Боже милостивий, у Чикаґо, здавна відомо про особливі дружні узи, які пов’язують підприємців з виворотним боком світу.
А от чого він не розуміє, то це вагання його візаві виконати це замовлення. Дейвіс відсуває тарілку, дістає з кишені срібний інкрустований портсигар, відкриває, показує сигарильйо, зроблені на Кубі.
— Президент Мачадо приділяє увагу тим поставкам сигарильйо, що їх його друзі роблять для мене.
— Надаю перевагу своїм, — каже Джошуа, дістаючи торбинку з тютюном і цигарковий папір.
Дейвіс видає скрипучий сміх, досить глибокий, як для його статури.
— Тож, — каже він, підпалюючи сиґарильйо, — що я люблю в таких людях, як ви, большевиках: вам зовсім не важко відмовитися від задоволення, яке приносить успіх. Якби кюре й матрони дотримувалися заповіді бідності, то моє життя сильно спростилось би.
— Щодо мене, мосьє, то, коли успіх є похідним від страждання, від поту моїх товаришів, як би далеко вони не були, я схиляюсь у бік великого блондина, який вириває вам бронхи.
Ґанґстер глузливо гигикає, видихаючи білі кільця; це схоже на кафкіанський сміх поглинача хмар, бо він справляє таке саме враження крихкотілості, здається Джошуа, як і той празький автор. А коли чоловік, що сидить перед ним, поперхнувся сміхом, випускаючи пасма диму, то ще більше став схожим на чеського туберкульозника.
Поки Геррі Дейвіс переводить подих, він уважно дивиться на свого співрозмовника, мружачи очі настільки, що над його щоками видно лише дві вузенькі щілинки; в кожній із тих шпаринок у самому центрі мерехтить кругла й повністю чорна краплина.
— Знаєш, — мовить король злодюжок, — я пам’ятаю тебе відтоді, коли ти ще був юнаком. Здається, у 1929 році, так? Ти був схожий на херувима, та я відразу побачив, що ти маєш стрижень і тобі не бракує нахабства.
Джошуа справді згадує місто, куди він приїхав уперше і в якому ще можна було знайти ознаки процвітання, яке потроху зникає. Він не міг не помітити, наскільки елеґантні жінки походжали по вулицях Сент-Катрін та Мейн, як чоловіки на них оглядались і навіть заговорювали з ними, не соромлячись.
Він згадує свій прихід до офісу Комуністичної партії Канади й безробітних, нещасних, які спали на підлозі, і свою зустріч з Беллою Ґордон, котра, як і він, отримала доручення створити Спілку працівників текстильної галузі.
Геррі випрямляє ноги, нахиляється до Джошуа, спираючись ліктем об стіл.
— Ти допоміг моєму кузенові Маркусу, а він був лише одним із тих робітників, хто втратив роботу, маленький миршавий єврей, худий, наче тріска, який не хотів, щоб я пхав носа у його справи. Та якось у shvitz, у лазнях, він говорив зі мною про тебе, запевняв, що він тобі зобов’язаний життям. Тож я подумав, що маю відплатити тобі тим самим. Ну, або майже тим самим.