Матінка Вадартрік стоїть під враженням, яке не може пояснити: вона в силу обставин — голод, біль, почасти внаслідок побоїв, — завжди була налаштована на світ матеріальний, відчутний, до якого можна доторкнутися. Тож вона переживає містичну мить, властиву летові уяви. Пізніше, коли вже сидітиме на дерев’яній лавці поїзда на Саскатун, вона побачить посеред морозних квіток на брудному вікні вагона останнього класу риси Ґерди, нанесені на сніжний перкаль її шкіри.
Наразі троє охоронців, обмінявшись людожерськими посмішками, опускають кийки й рушають до бідної божевільної, застиглої в екстазі, та вона позбавляє їх можливості позбиткуватися: рухається мляво, наче пливе до фантомного фургона в повній невагомості, піднімається сходами на кінчиках пальців, видихаючи через ніздрі ектоплазмічну хмарку, наче прощання.
Тож чоловіки накидаються на Валентину, товчуть її кийками під ребра, на щастя, добре захищені одягом: зосталося лише кілька синців. Між криками болю й лайкою вона запитує їх про свого чоловіка, та вони лише сміються й весело грюкають дверима, перед тим як їх замкнути. Вона шкандибає в протилежному напрямку, до литовки, яка починає кашляти між двома нападами гикавки й дере собі горло. З її губ падають камінці й ллється чорна рідина, масна, наче нафта, висне на її підборідді, перш ніж упасти на стегна, коли її починає трясти.
Похід був коротким: Віндзорський вокзал відкидає романтичну тінь на вʼязничний госпіталь. Насправді, вони могли відконвоювати її пішки, але тоді не отримали б маленької радості від публічного приниження жінки у дранті, що вилазить із клітки, голосно кричить, коли падає на коліна, підводиться сама під порожніми поглядами спостерігачів, голосно випускає гази, чим провокує веселощі у двох дітей, а один із наглядачів, а насправді тюремник, безпардонно тягне її аж на перон, навіть не підходячи до кас.
Та все ж їй приготували хоч і маленьку, але нагороду: на неї, сидячи на дерев’яній лавці, чекає Жозеф, нервово постукує по милицях і дивиться на залізну тварюку, яка люто плюється хмарами пари. У нього звело шлунок від голоду, він хоче пити, він тремтить усім тілом, він смердить, у нього брудні штани, його відправили казна-куди, в якусь діру, де він під упертими поглядами кількох явно голодних корів дякуватиме якимось незнайомцям за їхню доброту.
Щодо литовки, то їй було вготовано пройти через ті самі випробування, але на вокзалі «Бонавантюр». Її вкинуть на борт Атлантичного експреса в напрямку Галіфакса. Там її візьмуть за лікоть і доправлять на пірс 21 разом із п’ятьма десятками інших небажаних осіб. Їх маринуватимуть добру годину під дощем, потім накажуть вишикуватись у дві лінії відповідно до статі.
Потім вони піднімуться на борт вантажно-пасажирського лайнера, на якому ними опікуватимуться. Вони їстимуть багато супу, блюватимуть, намагатимуться підтримувати себе, обмінюватимуться спогадами про свої країни, які, на їхню думку, їх знову приймуть. Врешті корабель причалить у Данціґу, звідки вони продовжать свої жахливі подорожі, хто до Харкова, хто до Утени, а хто до Варшави, до покинутості, до війни, до Голодомору.
Та Ґерда не переживе цих випробувань. Вона помре у величезному спальному трюмі, де ретельно заразить численних пасажирів, насамперед жінок і дітей.
Ґемма, незважаючи на свої майже кобилячі стегна, видається маленькою поряд з плитою марки «Беланже», моделі «Петіт Руаяль», що працює як на дровах, так і на вугіллі. Це монументальний виріб, прекрасний чавунний човен тонкої роботи з ажурними гравюрами й арабесками, який нагадує палаци старої Франції; фронтон прикрашено чарівними лілеями, а по боках — лев’ячі профілі, як і на дверцятах печі й конфорках, і керамічне обрамлення з рослинними мотивами. У плити одна нагрівальна пластина, шість конфорок, чотири з яких знімаються, й витончена дрібничка, беручи до уваги рік виготовлення: термометр на пічній ручці.
Симоні тоді ледве виповнилося три роки, та вона пам’ятає появу й установку того, що її мати завжди називала піччю: четверо чоловіків обливаються потом і лаються на всі заставки, Ґемма схопилась обома руками за голову, коли побачила пошкрябані стіни й обривки шпалер, Жерар, її чоловік, у якого ще залишалося кілька волосин, викрикує суперечливі накази, й шалений листопадовий вітер гуляє по вестибюлю, бо двері зняли, щоб мати змогу затягти металевого дракона досередини квартири.