А далі — переробляли труби, прилаштовували на галереї ящик для вугілля, а потім були джутові мішки, заповнені брикетами (ними займалися її брати, одягнувши великі забруднені чорним рукавиці, наче йшлося про вибухівку; на їхніх щоках іноді, попри всі перестороги, з’являлися сірі лінії від антрациту), совок з паливом, дощ із брикетів, закинутих у металеве жерло, багато пилюки, коли Ґемма починала прибирання.
З того часу «Петіт Руаяль» бурмоче на кухні, де займає добру половину стіни, і Симона пригадує своє змішане з жахом захоплення, яке відчувала, коли знімали конфорку і яскраве жовте полум’я виривалося з черева чарівного дракона.
То були гарні часи, коли сім’я могла собі дозволити новий апарат. Тепер господиня дому мала вишкрібати вугілля аж до дрібних крихт, що вкривали дно ящика, який запирався на замок.
У порівнянні ж із металевим виробом звичними аксесуарами є важкий овальний дерев’яний стіл з твердих соснових порід, успадкований від Каррʼє, розпаровані стільці, вкритий шрамами робочий стіл із лакованого дуба, давно пофарбовані в зелене шафки, прибите до стіни велике розп’яття і навіть страшний фаянсовий посуд, хоча сервіз з тонкої порцеляни спить у буфеті.
Кімнату заповнює запах смаженого борошна, шкварок і гвоздики. Четвер — день рагу зі свинячих ратиць, ріпи й картоплі, яку відварювали на вчора. Така їжа пристає до тіла й судин, тому в п’ятницю в меню повертаються риба й овочі, «філе тріски», як мати називає шматки пікші, по яку вона завтра вранці піде у рибну крамницю «Вйовілль» майже на краю світу. Тому що власник, Франсуа Леґо, гарний хлоп, як сказав голова сім’ї Беланже, і, як і він, член руху «Синій птах».
— Наче сардини говорять англійською! — лементує Ґемма, перемішуючи вариво.
Жерар починає свою відповідь гарчанням і випусканням хмари нікотину:
— Він не купляє у гачконосих, ні, мадам, він закуповує в Амеде Шарбонно, а цей постачальник — один із нас.
І продовжує далі читати Miroir, пошепки лаючись щоразу, як перегортає сторінку, наче вона винна в усьому тому злі, про яке пише, заподіяному, безперечно, ісраелітами й іммігрантами, обов’язково нечестивими до самого останнього серед них.
Риплять завіси вхідних дверей, попереджаючи про прихід Симони. Сонце вже хвилин тридцять як зайшло, годинник у вітальні відбиває половину години. Вона знімає чобітки, струшує пальто, дбайливо вішає на гачок, знімає шарф і пригладжує волосся, перш ніж увійти до кухні.
— Диви, — кидає Жерар. — Наша жидівська донька.
Вона стенає плечима, підходить до матері, цілує її у скроню, робить вигляд, що їй подобається сморід смальцю, горілої пшениці, вивареної шкіри, по другому разу зварених коренеплодів і топленого масла.
Вона підозрює, що Вілброд Рондо побував у сімейному бутику й, шарпаючи куплені на розпродажу запонки, — як і всякий зануда, він божеволіє від блискучих предметів, — переповів Жерарові вздовж і впоперек, як пройшли слухання, приправляючи розповідь усякою фігнею, милою, на його думку, вухові співрозмовника, й залишаючи на десерт деталі щодо його доньки-первістка та її близькості з якимось невідомим підозрілої зовнішності.
Скільки з великої каструлі виривається кислого запаху від свинини, тушкованої з жиром, стільки ж неприємних запахів долинає й від масивного тіла її батька, майже смороду, що є супутником шерсті старого самця.
Однак дещо, без сумніву, вгамовує його агресивну реакцію; Жерар знає, що не може обійтися без щомісячної доньчиної допомоги — тридцяти доларів, які й дають Ґеммі змогу поставити на вогонь свинячі ноги, рибу, печеню, не кажучи вже про вугілля «Покагонтас» і дрова, що горять у череві плити «Беланже».
Симона витирає столові прибори, перш ніж покласти їх на білу скатертину, насамперед ті, що призначені для голови роду: гостріші, важчі, кращі за інші. Вона помічає сигару «Суматра» в кишені його сорочки, «Стонвол» з п’яти листків, і їй аж кортить спитати, чи «Юнайтед Сіґар Стор» теж афішує «Синього птаха» у вітрині. І що з піґулками «Доддʼз» для нирок, які він ковтає, не рахуючи? І з його пивом «Доу», яке грітиметься за годину на столі в глибині таверни Ошлаґа?
Металеве лезо відбиває світло, яке падає на нього, і проектує на її миловидне обличчя довгий білий трикутник; у неї в пам’яті спливає сцена з фільму Гічкока «Шантаж», який вона бачила таємно від батька, де героїня нервово орудує різаком, поки сусідка весь час повторює слово ніж.
Тут з’являються її брати, приваблені стуком тарілок, найменший уже в піжамі, старші ще в шкільному одязі. Вони сідають, тягнучи стільці по підлозі, кладуть на стіл долоні з гладенькими довгими пальцями, поцятковані чорнилом кольору індиґо, яке ні гаряча вода, ні багаторазове намилювання не може видалити. І в цю мить Симона розуміє, що вона вже не частина цього племені, що вона знайшла інше, фантастично різноманітне оточення, яке чекає лише нагоди, щоб прийняти її, рівну чоловікам, коли й не сьогодні, то хоча б завтра.