Зала «Нотр-Дам» відкриває поглядові сумний фасад, позбавлений будь-яких прикрас. У будівлі, затиснутій між двох уже порожніх бутиків — в одному ще недавно була крамниця, що торгувала тютюном і цукерками, а в іншому — магазин жіночого одягу, — до 1930 року містилося Товариство допомоги єврейським іммігрантам, але відтоді, як урядом Беннетта було введено обмеження на кордонах, це місце, навіть якщо згідно з муніципальним реєстром воно й не міняло власника, стало відоме як штаб-квартира монреальських фінів. Постійні відвідувачі знають, що до будинку можна потрапити з задньої вулички, через двері під металевими пожежними сходами, поїденими іржею.
В четвер — вечір боротьби й боксу, а після матчів — бал, на якому грає доморощений квартет: акордеон, кларнет, дримба, яку завсідники називають märistysrauta, або просто залізяка, й гармоніка — для багатьох франко-канадських гуляк, що старанно відвідують заклад, губна гармошка.
У підвалі в маленькій делікатесній пропонують кошерні страви, в іншому залі продають тільки алкоголь на розлив, у гардеробі висять пальта, й, нарешті, у довгому коридорі міститься бібліотека, яка налічує двісті книжок різних авторів, розставлених упереміш різними мовами в алфавітному порядку. Біля шафи висить табличка, на якій можна прочитати «LUKUTAPA», тобто «мистецтво читати», джерело адміністративних жартів: якийсь переписувач думав, що йдеться про прізвище власника, бо слово стояло на всіх більш-менш цінних документах (Lucutapa, prop.).
На першому поверсі танцювальна зала й естрада для музикантів займають увесь простір, а на стінах розвішані численні оголошення, що повідомляють про вечори інших братств, як то Молодих комуністів, Безробітних і, якимось дивом, Кармен Сільви, румунської королеви й у вільний час письменниці.
На другому поверсі міститься власне ринг, на якому бійці обмінюються ударами кулаків та ніг і роблять захвати під металевими поглядами Сталіна, Горького, канадця Джека Ґордона й Рози Люксембурґ, яку добра частина тих, хто тут обіймається, сприймає за якусь фінську співачку, а ще є фото зібрання понад двохсот комуністичних делегатів, що мало місце в Росії кілька років тому. Насамкінець, оздоблення стін доповнюється червоними капелюхами з написами, незрозумілими для більшості сучасних спортсменів та їхніх фанатів.
На наступному поверсі розташовані житлові кімнати бійців і великий офіс патрона, прикрашений єдиною вигадкою, яку дозволили собі архітектори: чотиристулковим вікном «бичаче око».
Джошуа Ґершманові це місце трохи нагадує приміщення в Чикаґо, де з ранку до вечора розроблялися плани спротиву чи страйку подалі від поліцейських та руйнівників Чиказького філіалу Капоне.
Щойно сонце заходить, мешканці кварталу, затиснутого між Канадською національною та Канадською Тихоокеанською залізницями, сходяться, збираються довкруг арени. Дехто з них, особливо здоровані, відкинуті безробіттям у нестатки, навіть забираються на килим у надії зійти з нього з кількома доларами, обіцяними переможцеві, або ж — найвища удача — бути поміченими Івоном Робертом, видатним королем рингу, котрий час від часу приходить сюди у пошуках супротивників, не відомих аматорам вільної боротьби на сході острова.
Саме одного з таких, Тоні Делакка, й лупцює росіянин з прізвищем, яке не можна вимовити, коли Джошуа входить у залу в пошуках Кіда Леклера, який і сам кілька років тому був грізним бійцем. Однак він брав участь лише в одному офіційному матчі проти Берта Дойла і переміг того в шести раундах у парку Оуделл рідного міста Френклін в Нью Гемпширі. На жаль, його супротивник був протеже місцевої мафії, й молодий атлет, якого насправді звуть Анрі, скористався міцними родинними зв’язками, щоб сховатися в Монреалі, й більше ніколи не вдягав боксерські рукавиці.
Джошуа, поінформований одним із портьє, розчиняється в невеличкому натовпі адептів, що вигукують слова підтримки й побажання поразки, використовуючи всі можливі вирази, серед яких він впізнає, окрім звичних мов, ще їдиш, якою говорить добра половина мовців у Європі, фінську і якесь бла-бла, що може бути турецькою: він проходить крізь боксерську Вавилонську вежу.