Турецькі лазні, з повністю вкритими колись бездоганною керамічною плиткою стінами і гладенькими дерев’яними лавками, дихають ментоловими випарами, які більш-менш успішно приховують затхлі запахи плісняви.
Лео й Джошуа користуються нагодою, щоб спланувати події наступних днів, починаючи із завтрашніх відвідин приміщення таємної ланки партії.
— Кід Леклер чекатиме у Робітничій школі на Монткальм, щоб відвести нас туди. Підготуємось до виступу й дамо надрати нам вуха, точніше, зробимо вигляд, що їх нам надрали.
Насправді, пояснює він, один актор, який співчуває рухові, дав усе необхідне, щоб намалювати синці й підвісити руки на перевʼязі, аби запевнити текстильних босів, що ґанґстер Геррі Дейвіс зі своїми поплічниками виконав замовлення.
— Без мене, — каже Лео. — На мене чекають у Велліфілді. Там готують страйк на паперовій фабриці й у «Монреаль Коттон», та, якщо хочеш мою думку, може постраждати довіра до нас. Водночас я доставляю листи товаришеві Бурісу з Партії технократів, ми не надто любимо одне одного, та...
Рипіння дверей змушує його замовкнути. Троє чоловіків, один затовстий, другий укритий шерстю, наче ведмідь, входять, замотані у рушники. Вони навіть у душ не ходили і, не дивлячись на сусідів, влаштовуються, сопучи, як зубри, яким незатишно через спеку й запахи навколо.
— ...в будь-якому разі, — продовжує Лео на їдиш, — треба добре розмішати тісто, щоб вийшов пиріжок без дріжджів. Тож як кажуть: не пхай свою ложку у сусідську миску.
Він гигикає, дивлячись на дурнуватий вигляд трійці, яка нічогісінько не розуміє. Тоді нахиляється до найтовстішого й питає його притомною французькою:
— Скажіть-но, мессьйо, вам подобається наша пара? Вона розблокує ваші носи й пори на шкірі, будьте певні. І тут напевне краще, ніж три дні в камері. Та ви й самі знаєте.
Зайди давляться саркастичним сміхом, змішаним із презирством, бо ще сумніваються, що випробування буде важким; їх підрядили стежити за клятим Ґершманом, який джеркоче незрозумілою мовою з горою м’язів, яка стає ще рельєфнішою через білу оголену шкіру.
Весь вечір і всю ніч члени невеличкої групи вештаються між турецькими лазнями й сухою сауною, заходять під струмені холодної води, що ллється з цистерни на даху, сидять у шезлонгах в кімнаті для релаксації, оглядають колишню квартиру Аарона Адлера, першого власника: просторе приміщення, яке нащадки Мозес і Джек поділили на зали для зустрічей, де укладаються численні фінансові союзи.
Двоє підозрілих типів доходять до першого поверху, де, обминувши хлопчину років п’ятнадцяти, що куняє на рецепції, забирають свою їжу й сідають за окремі столики.
Поки Джошуа розгортає свій сандвіч, кімнату заповнює запах спецій, ніжного м’яса, м’якої гірчиці, вологого жита й маринованих огірочків, і з сусіднього стільця до його вух долинає бурчання в животі. Обоє товаришів обмінюються усмішками, кивають і добре розуміють, що є жертвами власних вірувань: вони комуністи, вірять у справедливий розподіл багатств, а традиція Пуриму зобов’язує бути милосердними.
Лео відламує добру половину від свого шматка, кладе на крафтовий парафінований папір і простягає сусідам, наче своїм зголоднілим товаришам по зброї. Троє поліцейських підозріло роздивляються запропоновану їжу, їхні ніздрі починають тремтіти незалежно від їхньої волі, а слина тече, як у собак Павлова, коли ті чули дзвіночки; вони радяться поглядами, і найтовстіший поступається, не витримавши спокуси: вгризається в частину з копченим м’ясом, гарчить від задоволення, а двоє його підлеглих слідують його прикладові, розділяючи між собою залишок порції, перш ніж вона з неймовірною швидкістю зникає.
Протягом останніх нічних годин п’ятеро однодумців обговорюють що завгодно, лише не справу Зінчука: повільне захоплення Японією Китаю, Баварію, яка стала гітлерівською, вчорашній сніг та сильний вітер, неминуче знесення готелю «Сен-Лоран», який відвідують нащадки Вікторії, шефа конфедератів-рабовласників Джефферсона Дейвіса, недавно звільненого з в’язниці, й бразильського імператора-аболіціоніста Педро II, абатські шипучі солі, гральний дім Джорджа Гама, якого кличуть Фю Манджурський із Чайнатауна, скарбника японських Фракцій імперського шляху, останній фільм Мей Вест, який хотіла заборонити Церква, два голи Гові Моренца й перемогу «Монреаль Канадіенс» над іншою місцевою командою «Марунз».
Коли на горизонті світлішає, одразу після шостої ранку, а хмари, здається, втікають від новонародженого дня на північ, вони вдягаються і всі разом виходять з російсько-турецьких лазень, щоб повернутись у свої ліжка, і кожен певен, що добре виконав своє завдання: ні на секунду не залишати без уваги бунтівний виводок чи переконатися, що Микита Зінчук залишається там, куди його привезли, на вулиці Аркад, майже в новій одежі, зі схрещеними руками, але без вервиці, яку він, без сумніву, хотів би тримати, щоб забезпечити собі прохід у царство вічності.