— Ні, — продовжує ораторка, — обидва мають сексуальне походження. Це було дуже добре визначено в ході знаменитих дебатів у Берліні, які тривали сорок вісім годин. Вчений теолог Бру, матеріаліст, який підтримав постулат Робсона, професор з Оксфорда, розвиток постулату Палмером в Pagan Christ, розвиток постулату Шарденом у Франції, розвиток постулату Вайтейкером у Сполучених Штатах про те, що боги мають сексуальне походження. Вони стали астрономічними, підтвердження чого знаходимо в тезі католицького автора Фустеля де Куланьїса...
Чоловіки намагаються приховати відсутність інтересу і примиритися з нудьгою, що їх опосідає, викликаною повним нерозумінням виступу, який загрожує перерости у нескінченну проповідь. Що ж до жінок, то вони, здається, борються з утомою, спільною для всіх створінь, які погано харчуються, хоча в очах декого з них горять вогники, і Симоні подобається думати, що ці вогники властиві істотам, загартованим вічним насильством з боку чоловіків, батьків, кюре та інституцій, які змушують їх іти на поступки, а не виборювати свободи.
Ці дуже худі жінки прислухаються до закрутів думки пані Варйор, і навіть якщо й не розуміють сказаного, однак відчувають, що визвольна правда пробивається крізь паводок дивних слів і зникне у найпершу мить тиші.
— ...Ви ходите до церкви, ви бачите, як священник бере посудину в формі... якщо подивитися на сузір’я Діви, це називають чашею. У цю чашу він вставляє щось схоже на патика з діркою, туди й набирає воду. Потім цим патиком вас окроплює. Ви помітили, яка форма у патика?
Деякі чоловіки тихенько гигикають чи розважаються, повторюючи слова патик і чаша, цокаючи ложками об товстий фаянс. Жінки ж поводяться на диво стримано, дехто злегка киває головою, як і та, що механічно проводить тонкою долонею по чіпкій щітці волосся свого сина. Вона нахиляє голову, повертає до Симони гарне обличчя, прочищає горло й каже слабким голосом:
— Хлопці, вони нічого не хочуть чути, авжеж. Навіть сидячи на лавці під час проповіді, навіть у сповідальні. Тут хоч удають щось. Та, зрештою, саме ми з вами митимемо посуд після всього, навіть не сумнівайтеся.
Її сусідки злегка підсміюються, знову смиренно кивають головами. Зі свого боку Симона підсвідомо відзначає, що її співрозмовниця висловила приховане переконання у тому, що їй з її сестрами нема на кого розраховувати, особливо на сторонніх з чужого кола, хіба що на себе самих.
Здається, що Ева Варйор не може зупинитися, наче дервіш у трансі, що страждає на маніакальне слововиверження:
— Постало питання, як ставитися до тіла Христа, щоб його не вбивати, ранити чи умертвляти. Вино — це не кров, а хліб — не тіло людської істоти, не її м’ясо. Але облиште прискіпуватися! Що таке тіло й кров? Матерія. Просто ковтаємо матерію, якою і є сперма.
Цього разу публіка заходиться голосним сміхом, з дещо грайливими протестами веселунів, які, за спостереженнями Симони, займають середину залу.
— Скажи це моїй жінці! — кидає один із них.
— А хто знає точно? — каже інший.
— Ага, розкажи їй, може, хоч якесь уявлення матиме, — кричить чоловік з ложкою в роті.
Доповідачці коштує зусиль завершити свій виступ, вона дякує слухачам і намагається не дивитись у бік столів під стіною, що їх займають її товариші по зброї. Перш ніж зійти зі скромного підвищення, вона проводить широкими долонями по своїй спідниці з необробленого полотна, наче намагається стерти зі стегон та колін якусь настирливу цятку. Відступає на три кроки назад, розвертається, спускається важкими кроками на дві сходинки вниз, підходить до невеличкої групки активістів, які мляво плещуть у долоні в очікуванні, поки мадам Варйор їх промине, щоб потім за її спиною обмінятися лукавими поглядами.
Один із них підводиться: худющий, з пальцями піаніста, але перевдягнений у робітника, — Симона може відрізнити справжнє від оманливого, — цідить своє імʼя голосом занадто грубим, як для своєї тендітної постави: Ернест Деспаті, — й відразу називає тему доповіді.
— «Злигодні робітників, жадібність фараонів», — кидає він у натовп безробітних, які пхають до рота останні шматки хліба, змоченого, як то кажуть, власною кров’ю.
Симона починає розмову з сусідками, які більше переймаються шлунками свого потомства, ніж теоріями, на які надихнув якийсь там Маркс і які невідомо звідки взялися; дехто з них просить чоловіків віддавати їм хоч би частину допомоги, наданої містом чи благодійниками з товариства «Сен-Венсен-де-Поль».
— А найгірші — кюре, — каже одна.
— Бо, коли до них звертаєшся, треба бути смиренною, — додає інша. — І то дуже, якщо хочеш, щоб він щось зробив для тебе.
— І не тільки.
Вони сміються, але недовго. Бо їхні тарілки, як і каструля, вже спорожніли і їхньою єдиною розрадою залишилося побазікати двадцять хвилин до завершення виступу.
Кілька стільців деруть ніжками по паркету, чоловіки встають із-за столів і йдуть до виходу, а деякі помахом руки наказують своїм жінкам іти за ними. Й ті підкоряються, розчаровані, що треба покидати тепле приміщення, аби потрапити на кухню без вугілля чи ще гірше — у спальню, після промови Еви Варйор, хоч і незрозумілої, але такої, яка точно розпалила їхніх самців.
Симона помічає й різницю у статусі організаторів залежно від статі: нечисленні жінки займаються корисними речами, поки месьє затято сперечаються, тримаючи в руці люльку або скручуючи цигарку.
Якийсь хлопчина спортивного вигляду відрізняється від ватаги дискутантів: трохи нахилився вперед, руки й ноги злегка зігнуті, наче він готується отримати серію ударів чи завдати їх комусь. Через розстебнуту майже білу сорочку видно майку, під якою виступають грудні м’язи і крізь яку пробивається кілька темних волосинок. Рукава засукані по лікті, руки явно накачані частими вправами, а тонка бавовняна тканина облягає біцепси й трицепси, гідні гімнаста. Плавний вигин стегон, ідеально опуклий зад, виточена, ніби з твердого каменю, шия, чудове густе волосся, що спадає наче потік чорної лави, — всі ці форми та їх розкішне поєднання, однак, не відволікають увагу від його привабливого обличчя.
Картину псує лише розплющений ніс.
Симона ловить себе на тому, що розглядає даний екземпляр зі значною часткою еротичного інтересу і не може себе в цьому винуватити.
Вона просто відчуває, що в ній відбувається трансформація, й шукає джерело метаморфоз. Звичайно, пригадує трагічну подію на вулиці Сен-Домінік, та пам’ять увесь час зачіпається, наче муслін за ожину, за слова, довірливо кинуті Беллою Ґордон після розмови в залі «Принц Артур»:
— Sometimes комуністи нічим не кращі за інших, комрад.
Вона згадує батька, як він сидить на стільці в кінці столу, а його руки, озброєні столовими приборами, лежать на заплямованій скатертині; цього Юпітера, який свердлить похмурим поглядом ту, яка перед Богом і людьми стала його служницею в радості, а особливо в горі; вона бачить цю бідну жінку, свою матір, яка погойдує стегнами представниці роду ссавців-виробників, уся спітніла, із занадто червоними щоками, і ставить між виделкою і ложкою, що їх тримає цей зразковий глава сім’ї, велику фаянсову миску, де плавають у брунатній рідині великий шматок мозкової кістки, великі кавалки м’яса, велика картоплина, шматки свинячої шкіри, чверть великої ріпи.
Наступна у вервечці знайомих сцен — роздача тарілок насамперед чоловікам підростаючого племені району Ошлаґа, найменший з яких у накрохмаленій піжамі, і двом старшим підліткам, які можуть ходити до школи — привілей, велику частку якого фінансує Симона і в якому їй було відмовлено, бо... просто такий порядок речей. Знову дивиться на них, на ці три відгалуження від господаря, ці три промахи, як знати: покритий шерстю прототип, найвредніший за всіх середульший й егоцентричніший за оригінал наймолодший, — вони кивають на знак згоди, коли оригінальний зразок лається на чужинців, метеків-псів і виступає проти засилля сатанинських євреїв, недолуго посилаючись на священника й письменника Ліонеля Ґру, замовчуючи при цьому справжню повагу каноніка до влади.
І саме в цю мить, коли Симона уявляє собі цю сцену, нишком поглядаючи, як то часто роблять чоловіки щодо неї, на гарного молодика у майже білій сорочці, до приміщення сміючись входить Джошуа Ґершман у супроводі двох незнайомців.
Вони беруть чашки, активістка наливає їм чаю, вони неуважно їй дякують, доливають молока, розмішують рідину ложкою, яку потім кидають на стіл, ні на секунду не замислюючись про плями, які одна з товаришок змушена буде відтирати.
І Симона відчуває щось таке, що вона може визначити тільки як внутрішній холод. Навіть гірше, хоча й не може чітко сформулювати; запитує себе, чи кохання, навіть таке, що тільки народжується, може розчинитись у становленні політичної свідомості.