— Бо, коли до них звертаєшся, треба бути смиренною, — додає інша. — І то дуже, якщо хочеш, щоб він щось зробив для тебе.
— І не тільки.
Вони сміються, але недовго. Бо їхні тарілки, як і каструля, вже спорожніли і їхньою єдиною розрадою залишилося побазікати двадцять хвилин до завершення виступу.
Кілька стільців деруть ніжками по паркету, чоловіки встають із-за столів і йдуть до виходу, а деякі помахом руки наказують своїм жінкам іти за ними. Й ті підкоряються, розчаровані, що треба покидати тепле приміщення, аби потрапити на кухню без вугілля чи ще гірше — у спальню, після промови Еви Варйор, хоч і незрозумілої, але такої, яка точно розпалила їхніх самців.
Симона помічає й різницю у статусі організаторів залежно від статі: нечисленні жінки займаються корисними речами, поки месьє затято сперечаються, тримаючи в руці люльку або скручуючи цигарку.
Якийсь хлопчина спортивного вигляду відрізняється від ватаги дискутантів: трохи нахилився вперед, руки й ноги злегка зігнуті, наче він готується отримати серію ударів чи завдати їх комусь. Через розстебнуту майже білу сорочку видно майку, під якою виступають грудні м’язи і крізь яку пробивається кілька темних волосинок. Рукава засукані по лікті, руки явно накачані частими вправами, а тонка бавовняна тканина облягає біцепси й трицепси, гідні гімнаста. Плавний вигин стегон, ідеально опуклий зад, виточена, ніби з твердого каменю, шия, чудове густе волосся, що спадає наче потік чорної лави, — всі ці форми та їх розкішне поєднання, однак, не відволікають увагу від його привабливого обличчя.
Картину псує лише розплющений ніс.
Симона ловить себе на тому, що розглядає даний екземпляр зі значною часткою еротичного інтересу і не може себе в цьому винуватити.
Вона просто відчуває, що в ній відбувається трансформація, й шукає джерело метаморфоз. Звичайно, пригадує трагічну подію на вулиці Сен-Домінік, та пам’ять увесь час зачіпається, наче муслін за ожину, за слова, довірливо кинуті Беллою Ґордон після розмови в залі «Принц Артур»:
— Sometimes комуністи нічим не кращі за інших, комрад.
Вона згадує батька, як він сидить на стільці в кінці столу, а його руки, озброєні столовими приборами, лежать на заплямованій скатертині; цього Юпітера, який свердлить похмурим поглядом ту, яка перед Богом і людьми стала його служницею в радості, а особливо в горі; вона бачить цю бідну жінку, свою матір, яка погойдує стегнами представниці роду ссавців-виробників, уся спітніла, із занадто червоними щоками, і ставить між виделкою і ложкою, що їх тримає цей зразковий глава сім’ї, велику фаянсову миску, де плавають у брунатній рідині великий шматок мозкової кістки, великі кавалки м’яса, велика картоплина, шматки свинячої шкіри, чверть великої ріпи.
Наступна у вервечці знайомих сцен — роздача тарілок насамперед чоловікам підростаючого племені району Ошлаґа, найменший з яких у накрохмаленій піжамі, і двом старшим підліткам, які можуть ходити до школи — привілей, велику частку якого фінансує Симона і в якому їй було відмовлено, бо... просто такий порядок речей. Знову дивиться на них, на ці три відгалуження від господаря, ці три промахи, як знати: покритий шерстю прототип, найвредніший за всіх середульший й егоцентричніший за оригінал наймолодший, — вони кивають на знак згоди, коли оригінальний зразок лається на чужинців, метеків-псів і виступає проти засилля сатанинських євреїв, недолуго посилаючись на священника й письменника Ліонеля Ґру, замовчуючи при цьому справжню повагу каноніка до влади.
І саме в цю мить, коли Симона уявляє собі цю сцену, нишком поглядаючи, як то часто роблять чоловіки щодо неї, на гарного молодика у майже білій сорочці, до приміщення сміючись входить Джошуа Ґершман у супроводі двох незнайомців.
Вони беруть чашки, активістка наливає їм чаю, вони неуважно їй дякують, доливають молока, розмішують рідину ложкою, яку потім кидають на стіл, ні на секунду не замислюючись про плями, які одна з товаришок змушена буде відтирати.
І Симона відчуває щось таке, що вона може визначити тільки як внутрішній холод. Навіть гірше, хоча й не може чітко сформулювати; запитує себе, чи кохання, навіть таке, що тільки народжується, може розчинитись у становленні політичної свідомості.
Того ж ранку, після кількох годин відновлюючого сну, Джошуа доєднується до Чарльза й Ейджі на великій кухні на вулиці Сент-Фамій. Троє друзів балакають французькою, жуючи бублики і зварені круто яйця по двадцять три центи за дюжину в магазині «Тріфт». Розмова торкається багатьох тем, починаючи зі статті в The Alarm Clock, офіційному органі робітничого клубу «Маꥳлл». Текст стосується неприйнятних умов життя в притулку на вулиці Вітре.